Хазяїн перехопив мій погляд.
— Ні,— мовив він,— не це.
— Ну, за звичайними мірками й цього було б досить.
— Вона не знає. Так мені здається.
— Вона жінка,— сказав я,— а вони це нюхом чують.
— Не про це йдеться,— пояснив він.— Вона сказала, якщо я покриватиму Байрема Уайта, вона мене покине.
— Скидається на те, що всі хочуть робити твоє діло замість тебе.
— Хай воно все горить! — сказав він і, підхопившись з ліжка, несамовито заходив по килиму — чотири кроки туди, поворот, чотири кроки сюди,— і, дивлячись на цю ходу, на важкі порухи голови на поворотах, я пригадав ті давні вечори в задрипаних провінційних готелях, коли я чув його за стіною в сусідньому номері, ще тоді, як Хазяїн був просто Віллі Старком, а Віллі Старк був телепнем, з недолугими школярськими промовами, повними фактів та цифр, і з написом «Стусони мене» нижче спини.
А тепер я й бачив її — цю невпинну, напружену ходу, що долинала тоді з тісних готельних комірчин за стіною. Тільки тепер її не обмежували ті комірчини. Вона вирвалася на широкий простір.
— Хай воно все горить! — знову сказав він.— Анічогісінько вони про це не знають, анічогісінько не тямлять, і годі їм щось розтлумачити.— Він ще разів зо два пройшовся сюди-туди й повторив: — Анічогісінько не тямлять.— Тоді знов походив, спинився й нахилив голову до мене.— А знаєш, що я думаю зробити? Коли розчавлю цю банду?
— Ні,— сказав я,— не знаю.
— Я збудую щонайвеличезнішу, щонайхромованішу, щонайформаліново-смердючішу безплатну лікарню та оздоровчий центр, які й самому всевишньому не снилися. Ось побачиш, хлопче, в кожній палаті буде клітка з канарками, що співатимуть італійські арії, сестрички — тільки переможниці конкурсу краси в Атлантік-Сіті, усі судна із золота найвищої проби, і в кожному — музична шкатулка, яка гратиме «Індичку в соломі» або секстет із «Лючії»28 — на вибір.
— Ото буде розкіш,— докинув я.
— Я це зроблю,— запевнив Хазяїн.— Ось ти мені не віриш, а я зроблю.
— Я вірю кожному твоєму слову,— сказав я.
Мені страшенно хотілося спати. Я стояв, хитаючись на п’ятах, і крізь туман, що застилав мені очі, бачив, як він без упину никає сюди-туди по кімнаті й мотає своєю великою головою із звислим на очі чубом.
Тоді мені здавалося дивним, чому Люсі Старк не спакувала своїх речей ще раніше. Я не розумів, як це вона може не знати про те, що вже навряд чи було для когось таємницею. Відколи все воно почалося, я й досі не знаю. Та коли я вперше з цим зіткнувся, воно вже розкручувалось на повну котушку. Десь місяців через шість-вісім після того, як Віллі став губернатором, він поїхав до Чікаго в деяких дрібних приватних справах і взяв із собою мене. З містом нас знайомив такий собі Джош Конклін, чоловік, що добре знав своє діло,— огрядний здоровань з дочасно посивілою чуприною, червоним обличчям та волохатими чорними бровами, одягнений у фрак, що сидів на ньому, як корсет, власник химерного помешкання, схожого на кінодекорацію, та грубезного, з дюйм завтовшки, записника. Він був не справжньою коштовністю, а підробкою, але підробкою, безумовно, майстерною, з тих, що часто бувають кращі, ніж справжні речі, бо справжню річ видно й без діла, а підробка не може дозволити собі перепочинку й мусить весь час доводити, що вона хоч на йоту справжніша за справжню річ, навіть коли не йдеться про гроші. Він повів нас до нічного клубу, де просто на підлозі розгорнули рулон їй-же-богу-справжнього льоду, куди на справжніх ковзанах випурхнула зграйка «північних німф» у срібних ліфчиках та срібних стрічках над і під стегнами і закружляла, і завихрилася, і загойдалася, і задригала ногами під музику в кустарних спалахах північного сяйва — тільки зблискували в голубуватих відсвітах ковзани, й зблискували білі коліна, й звивалися білі руки, й двигтіли на оголених спинах у бездоганно узгодженому русі довгасті пругкі горбочки м’язів обабіч хребта, й стрясалось у такт музики те, що було під срібними ліфчиками, й пливли, маяли, тріпотіли в повітрі цнотливі розпущені довгі срібні шведські коси.
Хлопцеві з Мейсон-Сіті, що в житті не бачив іншого льоду, окрім крижаної кірки на кориті в стайні, аж дух забило. «А чорт»,— мовив хлопець із Мейсон-Сіті, анітрохи не соромлячись свого захвату. Потім знов: «А чорт».
І весь час судомно ковтав, ніби в горлі у нього застряг шматок сухого кукурудзяного коржа.
Коли вистава закінчилася, Джош Конклін чемно спитав:
— Ну, як вам сподобалося, губернаторе?
— Що ж, кататися вони вміють,— відповів губернатор.
Потім одна з німф зі шведськими косами вийшла з прибиральні, вже без ковзанів, у сріблястій накидці на голих плечах, і підсіла до нашого столика. Виявилося, що вона подружка Джоша Конкліна, і таку подружку приємно було б мати, навіть якби її коси походили не зі Швеції, а з аптеки. Вона мала в трупі ще одну подружку, отож пішла привела її, і та подружка дуже швидко заприятелювала з губернатором, після чого він аж до кінця нашого перебування в Чікаго практично випав з мого поля зору, за винятком щовечірніх годин з танцями на льоду. Тоді він сидів поруч мене, дивлячись на ту круговерть і силкуючись проковтнути шматок сухого кукурудзяного коржа, що застряг у нього в горлі. А коли закінчувався останній номер, казав мені: «На добраніч, Джеку»,— і разом з подружкою подружки Джоша Конкліна зникав у ночі.