Люсі, здається, так і не дізналася про ті танці, а от Сейді дізналася. Бо Сейді мала свої джерела інформації, неприступні для жінок, що сидять удома. І коли ми з Хазяїном повернулися і «північні німфи» стали тільки любим спогадом, м’якою солодкою плямкою на серці, ніби прим’ятинка на боці стиглої дині, не хто інша як Сейді вивергла із себе всі сім кіл ірландського пекла. Того ранку, коли ми з Хазяїном приїхали з Чікаго, я стояв у його приймальні і теревенив з молоденькою секретаркою, розпитуючи її про всяку всячину, коли раптом за дверима Хазяїнового кабінету щось загриміло. До мене долинув шум, виляски, наче хтось бив книжкою по столу, потім голос — голос Сейді.
— Що це там діється? — спитав я в дівчини.
— Ні, ви краще скажіть мені, що діялось у Чікаго,— відповіла вона.
— Ага,— простодушно мовив я,— он воно що.
— Ага,— передражнила мене вона,— оце ж воно, та ще й яке.
Я шаснув до дверей свого закапелка, що виходили в приймальню. Тільки-но я переступив поріг, ще й дверей за собою не зачинив, як з Хазяїнового кабінету вискочила Сейді,— мабуть, так вискакували хижаки з клітки в далекому кінці арени, щоб накинутися на страдника-християнина. Патли її люто розліталися, обличчя було зовсім біле, і ряботини робили його схожим на поколупаний гіпс,— скажімо, на гіпсову маску Медузи, що її якийсь шибеник брав собі за мішень, вправляючись у стрільбі з дробовика. Але посередині тієї маски було дещо зовсім несумісне з гіпсом: очі Сейді, що являли собою подвоєне стихійне лихо, були мов чорний вибух, мов буйна пожежа. Вона мчала, наче паровик, в якому ось-ось рознесе казан, так розгонисто ступаючи по підлозі, що чути було, як тріщать шви її спідниці.
Раптом вона помітила мене, на тій же швидкості круто повернула в мою кімнату й грюкнула за собою дверима.
— Сучий син,— мовила вона й стала, задихаючись і люто зирячи на мене.
— Я тут ні до чого,— озвався я.
— Сучий син,— повторила Сейді, не зводячи з мене лютого погляду.— Я вб’ю його, богом присягаюся, вб’ю.
— Ви надаєте цьому надто великого значення,— сказав я.
— Я знищу його, витурю з цього штату, богом присягаюся. Сучий син, так підло обвести мене після всього, що я для нього зробила!.. Слухайте,— сказала вона, схопила мене за вилоги піджака своїми дужими руками й добре труснула. (Руки в неї були широкі, тверді й дужі, як у чоловіка).— Слухайте…— повторила вона.
— Не треба мене душити,— роздратовано запротестував я.— Та й слухати я нічого не хочу. І так достобіса всякого знаю.
Я не жартував. Я справді не хотів її слухати. У світі було повно речей, про які я й знати не бажав.
— Слухайте,— і вона знов труснула мене,— хто зробив з цього сучого сина те, чим він став тепер? Хто зробив його губернатором? Хто підібрав його, коли він був Йолопом номер один, і витяг його нагору? Хто підказував йому хід за ходом, щоб він не програв?
— Певно, я маю сказати, що це робили ви.
— І це правда,— мовила вона.— А цей двоєдушний сучий син, цей…
— Ні,— заперечив я, намагаючись вивільнити вилоги свого піджака,— двоєдушний він щодо Люсі, а щодо вас потрібна якась інша арифметика. От тільки не знаю, що робити в такому випадку — множити чи ділити.
— Люсі! — вигукнула вона, зневажливо скривившись.— Люсі дурепа. Коли б він вчинив так, як вона хотіла, то сидів би тепер у своєму Мейсон-Сіті й годував помиями свиней, і він це знає. Він знає, що вона з нього зробила б. Якби він її послухався. Вона мала нагоду, вона…
Сейді замовкла тільки тому, що їй забракло повітря, але я знав, які слова палять їй мозок, поки вона важко й жадібно хапає ротом повітря.
— Я бачу, по-вашому, Люсі сходить зі сцени,— зауважив я.
— Люсі…— мовила вона і спинилась, одначе тон її сказав усе, що вона мала сказати про Люсі, яка була провінційною дівчиною, закінчила поганенький баптистський коледж, де свято вірили в бога, навчала нечесаних шмаркачів у школі Мейсонської округи, вийшла заміж за Віллі Старка, народила йому сина і пропустила свою нагоду.