Даффі і я сиділи в задній кімнаті Слейдового закладу й чекали на Алекса, з яким я сподівався облагодити одну справу. Я був тоді газетярем, і Алекс мав деякі потрібні мені відомості. Запросив його Даффі, бо ми з Даффі приятелювали. Принаймні він знав, що я працюю в «Кронікл», яка на той час підтримувала Джо Гаррісона. Джо Гаррісон був тоді губернатором. А Даффі належав до його команди.
Отож одного гарячого ранку, в червні або липні 1922 року, я сидів у задній кімнаті Слейдового закладу, чекаючи на Алекса Майкла й дослухаючись до тиші. Навіть поховальна контора опівночі видалася б гримкою проти задньої кімнати такого закладу, коли ти в ньому перший відвідувач. Сидиш собі й пригадуєш, як гарно було тут учора ввечері від випарів дружніх тіл та реготу веселого товариства, дивишся на смужки вогкої тирси, залишені старим віником старого, збайдужілого до своєї роботи негра, і в тебе таке відчуття, наче ти наодинці із Самотою і оце тепер — її хід. Отож я сидів серед тієї безмовності (Даффі вранці був звичайно небалакучий, поки не перепускав одну-дві скляночки) і дослухався до того, як розпадаються мої тканини й як тихенько вибухають росинками поту незчисленні пори в огрядному тілі мого сусіда по столу.
Алекс з’явився не сам, і я зрозумів, що сподіваної розмови не вийде. Моя справа була досить делікатна, не для сторонніх вух. Я подумав, що Алекс зумисне прийшов з приятелем. Мабуть, так воно й було, бо загалом він мав нахил до подібних аматорських викрутів. Так чи так, а Алекс привів із собою Хазяїна.
Власне, то ще не був Хазяїн. Принаймні як на недосвідчене око homme sensuel7. З погляду метафізики він таки був Хазяїн — але звідки я міг про це знати? У двері зайшла Доля — п’ять футів одинадцять дюймів на зріст8, з масивними грудьми й трохи закороткими ногами, в смугастому бавовняному костюмі за сім з половиною доларів, та ще й не зовсім до міри, бо холоші штанів брижами наповзали на чорні черевики, що їх не завадило б почистити, у сорочці з високим накрохмаленим комірцем, мов у директора недільної школи, в краватці у синю смужку — то був, напевне, подарунок дружини на минуле різдво, що так і лежав, загорнений у тонкий папір, разом із святковою листівкою («Щасливого тобі різдва, любий Віллі! Твоя вірна дружина».), аж поки його власник вирядився до міста,— та в сірому фетровому капелюсі з плямами від поту на стрічці. А коли Доля з’являється у такій-от подобі — то де там її розпізнати. Коли вона заходить слідом за Алексом Майклом, що являє собою — а точніше, являв, поки його не порішив той тапер,— шість футів два дюйми чудово сполучених між собою кісток і хрящів, з жорстким, кощавим, добре випеченим обличчям, на якому, мов дві верткі квасолини, бігають сюди-туди гострі карі очиці, зовсім не пасуючи до такого обличчя та класичного торсу. Отож Доля поштиво ступає слідом за Алексом Майклом, а той підходить до столу з владним виглядом, яким годі когось обдурити.
Алекс потис мені руку, сказав: «Здоров, хлопче!» — й ляснув по плечу твердою долонею, якою добре б розбивати волоські горіхи; потім шанобливо привітався до Даффі, що подав йому руку, не підводячись, і вже аж тоді, наче щойно згадавши про свого поштивого супутника, кивнув назад великим пальцем і промовив:
— Це Віллі Старк, люди. Він теж із Мейсон-Сіті. Ми з ним разом училися в школі. Атож, і Віллі був заядлий книжник, учительський пестунчик. Правда ж, Віллі? — Алекс заіржав, мов жеребець, у цілковитому захваті від власної неперевершеної дотепності, і тицьнув учительського пестунчика між ребра. А тоді, опанувавши себе, додав: — Та він і тепер учительський пестунчик. А що, Віллі, хіба ні? — І, перш ніж віддатися новому нападу веселощів і сповнити задню кімнату Слейдового закладу переможним іржанням, обернувся до нас із Даффі й пояснив: — Він же… Віллі… оженився на вчительці!
Сама думка про це здавалась Алексові страшенно кумедною. Тим часом Віллі, не в змозі щось докинути до тих бурхливих веселощів, скорився обставинам і мовчки стояв, тримаючи в руці старого фетрового капелюха з плямами поту на стрічці. На його широкому обличчі над високим провінційним комірцем не відбивалося ніяких почуттів.
— Атож, уявіть собі, оженився на вчительці! — повторив Алекс з таким самим захватом.
— Ну що ж,— озвався містер Даффі, чиї досвід і такт були до речі за будь-якої ситуації,— кажуть, у вчительок та штука там, де й в усіх. — І містер Даффі відкопилив верхню губу, показуючи свої золоті зуби, але не видав і звуку, бо був чоловік вихований, стриманий і, сказавши якийсь дотеп, давав змогу слухачам самим скласти йому ціну й нагородити оплесками.