Я чекав реву. Цього хоч-не-хоч, а чекаєш. Я знав, що вони заревуть, проте щоразу чекав, і тиша перед цим здавалася нестерпно довгою. Як ото коли глибоко пірнаєш. Починаєш випливати до світла, знаючи, що дихнути ще не можна, ще ні, і в свідомості у тебе лиш одне — стугін крові у скронях серед моторошного позачасся. Нарешті натовп вибухав ревом, і відчуття було таке, ніби ти вирвався з глибини на поверхню, з легенів шугнуло повітря, і все навколо пішло обертом. Ні з чим не зрівняти рев натовпу, коли він розлягається зненацька, вихоплюючись воднораз із нутра кожного, хто там є, але не звідти, де міститься його «я». Рев здіймався й наростав, тоді спадав і знову здіймався, а Хазяїн стояв, піднісши праву руку до неба й поводячи викоченими червоними очима.
І коли рев ущухав, він казав, не опускаючи руки:
— Я заглянув у ваші обличчя!
І вони ревли.
Він казав:
— О боже, я побачив знак!
І вони знов ревли.
Він казав:
— Я побачив росу на вовні, а землю суху!29
І знову рев.
Потім:
— Я побачив кров на місяці!29 Атож, цебра крові! І я знаю, чия то буде кров.— Він нахилявся й простягав праву руку, так наче хотів схопити щось у повітрі перед собою.— Дайте мені сокиру!..
Отаке чи подібне було щоразу. Ревучи й пронизливо сигналячи, ганяв дорогами штату автомобіль, і Ласун проскакував перед самим радіатором бензовозів і, бризкаючи слиною, безгучно ворушив губами, аж поки видушував із себе застрягле десь у горлянці: «П-п-пас-с-куда!..» І Хазяїн стояв на якомусь підвищенні з піднесеною до неба рукою (коли під дощем, коли при ясному сонці, а коли й поночі в червонястому світлі бензинових ліхтарів, засвічених на ганку придорожньої крамнички), і натовп ревів.
І в голові мені паморочилось від недосипання, вона аж наче пухла й ставала завбільшки з небо, а ноги були мов ватяні й, здавалося, ступали не по землі, а по бурту щойно зібраної бавовни.
Отак воно було.
Та було й інакше: Хазяїн сидів у «кадилаку» з погашеним світлом, далеко за північ, зупинившись десь у бічній вуличці перед будинком. Або в якомусь селищі біля воріт. Тоді нахилявся до котрогось із своїх хлопців — до Ласуна чи до одного з Ласунових дружків, Здоровила Гарріса або Ела Паркінса,— і тихо й швидко говорив: «Скажи йому, хай вийде. Я знаю, що він тут. Хай краще вийде і побалакає зі мною. А не захоче, то скажи, що ти приятель Елли Лау. Це його миттю зрушить». Або: «Спитай його, чи він колись чув про Спритника Вільямса». Або ще щось таке. І тоді біля машини виникала постать чоловіка в піжамній куртці, запханій під пояс штанів, і навіть у темряві видно було, як він тремтить і яке біле в нього обличчя.
А ще було отак: Хазяїн сидів у повній тютюнового диму кімнаті, з кавником на підлозі поруч нього або пляшкою, і казав:
— Ну, веди сюди того падлюку, веди.
І, коли падлюку приводили, Хазяїн міряв його поглядом з голови до ніг і казав:
— Це твій останній шанс.— Казав спокійно, стримано. А тоді раптом подавався вперед і додавав, уже не стримано й не спокійно: — Хай тобі сто чортів, ти розумієш, що я можу з тобою зробити?
І він таки міг. Бо мав для того все потрібне.
Пополудні четвертого квітня 1933 року на вулицях, що вели до Капітолію, юрмився люд, але не той люд, який звичайно бачиш на цих вулицях. Та й не в такій кількості. Увечері «Кронікл» повідомила, пославшись на чутки, нібито слід чекати походу на Капітолій, але запевнила читачів, що правосуддя не дасть себе залякати. Над полудень п’ятого квітня там було вже куди більше червоних облич, повстяних капелюхів, просторих бавовняних платтів та крепдешинових суконь з нерівно підшитими й припорошеними червоним пилом подолами; було й чимало інших облич та уборів — не з такої глухої глушини, а з окружних містечок та бензозаправних станцій. Весь той люд тихо, без вигуків і співів, посувався до Капітолію і розтікався по широкому лужку, де стояли статуї.