Ласун підвів машину до заднього входу Особняка. Хазяїн виліз і зайшов у дім. Я рушив слідом за ним. Він поминув задній хол, де нікого не було, і зайшов у великий хол. Перейшов його з кінця в кінець, попід люстрами й дзеркалами, повз сходи нагору, заглянув у парадну вітальню, перейшов хол ще раз, щоб зазирнути до малої вітальні, а тоді ще раз — до бібліотеки. Я зрозумів, чого він никає, і перестав ходити за ним. Просто стояв посеред великого холу і чекав. Хазяїн не казав, що я йому потрібен, але й не казав, що ні. Власне, він узагалі нічого не казав. Ані слова.
Коли він обернувся від дверей бібліотеки, з їдальні вийшов слуга-негр у білій куртці.
— Гей, хлопче,— гукнув його Хазяїн,— ти не бачив місіс Старк?
— Бачив, сеʼ.
— Де, хай тобі чорт? — гримнув Хазяїн.— Ти думаєш, я питаю, бо мені більш робити нічого?
— Ні, сеʼ, я такого не думаю, я…
— Де? — гарикнув Хазяїн так, що аж люстра задзвеніла.
Негрові на хвилю заціпило, потім губи на чорному обличчі заворушились. Спершу безгучно. Далі почувся звук.
— Нагорі… пішли нагору… мабуть, уже лягли… Вони…
Хазяїн подався нагору.
Повернувся він майже одразу і, ні слова не кажучи, пройшов повз мене до бібліотеки. Я поплентав за ним. Він гепнувся на велику шкіряну канапу, закинув на неї ноги й сказав:
— Зачини к бісу двері.
Я зачинив двері, а він одкинувся на подушки, вмостився під кутом градусів з тридцять і похмуро втупив очі в кісточки своїх пальців.
— Уже сьогодні начебто могла й почекати мене,— мовив він нарешті, й далі розглядаючи пальці. Потім звів очі на мене.— Лягла спати. Замкнулася й лягла. Каже, голова болить. Я йду, а там у кімнаті напроти спальні сидить Том, робить уроки. Тільки-но я до дверей, а він виходить і каже: «Вона просила, щоб її не турбували». Ніби я якийсь посильний. «Та я її не турбуватиму,— кажу йому,— хочу тільки розповісти, що сьогодні було». А він дивиться на мене й каже: «В неї болить голова, і вона просила не турбувати»…— Хазяїн начебто завагався, знов поглянув на свої кісточки, тоді на мене й додав, мовби виправдуючись: — Я ж справді думав тільки розповісти їй, чим усе воно скінчилося.
— Вона хотіла, щоб ти приніс у жертву Байрема,— сказав я.— То, може, хоче, щоб ти приніс у жертву й себе?
— Не знаю, якого біса вона хоче,— відказав він.— І якого біса всі вони хочуть. Хіба їх збагнеш? Та одне я збагнув добре: коли бодай наполовину робитимеш як вони хочуть, то кінець кінцем спатимеш на голій долівці. От тільки як би це їй сподобалось?
— Ну, по-моєму, Люсі цього не злякалася б.
— Люсі…— мовив він, і на його обличчі відбився подив, неначе я раптом перевів розмову на інше.
Тоді я згадав, що ім’я Люсі ще не називалося. Певна річ, говорив він про Люсі і знав це, і я також знав. Та тільки-но замість «вона» було сказано «Люсі», щось ураз ніби змінилось. Немовби вона сама зайшла до кімнати й подивилася на нас.
— Люсі…— повторив Хазяїн. А тоді: — Ну що ж, Люсі… Вона б не злякалася, спала б на голій долівці і їла б самі боби, але від того нічого в світі не змінилося б, ані на бісову йоту. А чи може Люсі це зрозуміти? Ні, Люсі не може.— Тепер він вимовляв ім’я дружини з видимою втіхою, так, ніби кажучи «Люсі» замість «вона», маючи змогу це казати, він доводив щось — чи то про неї, чи то про себе, чи то про щось іще.— Люсі…— провадив він.— Вона таки спала б на голій долівці. Атож, вона б залюбки привчила до цього й Тома, якби її воля. Так його виховала б, що шмаркаті шестилітки стріляли б у нього з пукавок і не тікали. Він добрий, міцний хлопець, чудово грає у футбол і, коли піде до коледжу, напевне, буде в збірній, а вона хоче занапастити його. Зробити з нього слинька. Досить мені слово хлопцеві сказати, як її обличчя враз крижаніє. Сьогодні ввечері я подзвонив сюди, щоб Том приїхав подивився на оте збіговисько. Хотів прислати по нього Ласуна, бо сам не мав і хвилини вільної. То що, пустила вона його? Де там. Сказала, хай сидить удома і вчиться. Вчиться…— повторив він і, помовчавши, додав: — А насправді не хотіла, щоб він усе те бачив. Мене перед натовпом.
— Не бери до серця,— сказав я.— Усі жінки пестять своїх дітей. До того ж і сам ти вибився нагору завдяки книжкам.