— Том здібний хлопець, досить здібний і без тих пестощів,— мовив він.— У школі в нього оцінки добрі, і, бачить бог, попуску я йому не даю. Звісно ж, я хочу, щоб він учився. І попуску йому не буде, але чого я не розумію, то це…
У холі почувся якийсь шум, голоси, потім стукіт у двері.
— Глянь, хто там,— сказав Хазяїн.
Я відчинив двері, і до бібліотеки вдерлися знайомі обличчя, вже трохи розпашілі, на чолі з Малюком Даффі. Хекаючи, штовхаючись і пирскаючи сміхом, вони оточили Хазяїна.
— Ну, ми ж їх і вмили!
— Вмили так, що ну!
— І не кажи, дали їм прикурити!
— Тепер не скоро очухаються!
Тим часом Хазяїн півлежав, одкинувшись на шкіряні подушки під кутом тридцять градусів, з ногами на канапі, а очі його під приспущеними повіками перебігали від обличчя до обличчя, і здавалося, ніби він підглядає крізь вічко в дверях. Він ще й слова не промовив.
— Шампанське!— вигукував один з «хлопців».— Справжнє шампанське! Цілий ящик, щонайкраще, французьке. Із самої Франції. Воно в кухні, Самбо поставив на лід. Хазяїне, треба відсвяткувати!
Хазяїн не озивався.
— Відсвяткувати, свято ж у нас, Хазяїне, хіба ж ви не відсвяткуєте…
— Даффі,— неголосно мовив Хазяїн,— якщо ти не дуже п’яний, то зрозумієш, що я не хочу тут цього балагана. Забирай свою братію на той кінець будинку, і щоб я вас більш не бачив.— Він зробив паузу, знов перебіг очима по обличчях навколо й спинив їх на Даффі.— Як ти гадаєш, дійшло до тебе?
До Малюка Даффі дійшло. Але дійшло й до інших, і мені здалося, що між братією виникло таке собі змагання — хто перший опиниться за дверима.
Хвилини зо дві Хазяїн роздивлявся гарну обшивку зачинених дверей. Тоді промовив:
— Ти знаєш, що сказав Лінкольн?
— Що? — спитав я.
— Він сказав: дім, що поділився в самому собі, не стоятиме. Та він помилився.
— Он як?
— Так,— підтвердив Хазяїн.— Ось у нашому уряді половина — раби, а друга — сучі сини, і він стоїть.
— А хто є хто? — спитав я.
— Раби — в законодавчих зборах, а сучі сини — тут,— відказав Хазяїн. А тоді додав:— Та часом вони бувають і тим, і тим.
Одначе Люсі Старк не покинула Хазяїна й після того, як минулася та історія з його звинуваченням. Не покинула й після нових виборів, у 1934 році, коли Хазяїна обрали вдруге. (У нашому штаті губернатор може бути переобраний, і Хазяїн був переобраний з тріумфом. Ніхто до нього не набирав стільки голосів). На мою думку, вона залишилася через Тома. А коли, зрештою, таки покинула, то все залагодили тихо й мирно. Здоров’я… Вона поїхала на тривалий відпочинок у Флоріду. А повернувшись, оселилася у сестри, що мала невелику птахоферму з інкубатором недалеко від міста. Том проводив у неї багато часу, але тепер вона, мабуть, розуміла, що він уже не матусин синочок. Тепер це був здоровий хлопчина, зухвалий і прудконогий, природжений півзахисник, який уже знав, що в пляшках продають не тільки пастеризоване молоко й що приблизно половина людства належить до відмінної від його власної — і саме тим дуже цікавої — статі. Можливо, Люсі розраховувала, що якось здужає тримати Тома в шорах, і через те не йшла на остаточний розрив з Віллі. Вряди-годи, але не часто, вона навіть показувалася з ним на люди. Приміром, вона супроводжувала Хазяїна в отій подорожі до Мейсон-Сіті, коли ми потім їздили вночі з візитом до судді Ірвіна. Це було в 1936 році, і на той час Люсі прожила на сестриній фермі майже рік.
Хазяїн і сам зрідка, про людське око, навідувався на ту птахоферму. Двічі або тричі газети — певна річ, урядові газети — вміщували фотографії, де його було знято з дружиною та сином у пташнику й перед інкубатором. Адже кури нікому не вадили. Вони створювали теплу, домашню обстановку. Викликали довіру.
Розділ четвертий
Та я повинен розповісти і про свою першу мандрівку до чарівного світу минувшини. Хоч вона й не має прямого відношення до історії Віллі Старка, зате безпосередньо стосується Джека Бердена, а історія Віллі Старка й історія Джека Бердена — це в певному розумінні одна історія.
Колись давно Джек Берден закінчив університет у своєму рідному штаті й працював над дисертацією з американської історії. Той колишній Джек Берден (чиїм юридичним, біологічним, а можливо, й духовним наступником є Джек Берден нинішній, цебто я) мешкав у дуже занедбаній квартирі з двома іншими випускниками — працьовитим, дурним і питущим невдахою та ледачим, розумним і питущим щасливцем. Власне, питущими вони бували якийсь час після першого числа кожного місяця, коли отримували від університету жалюгідну платню за свою жалюгідну роботу асистентів. Працьовитість і неталан одного дорівнювали лінощам і талану другого, і в підсумку обидва вони зводились до одного знаменника й пили все, що могли роздобути,— тоді, коли могли щось роздобути. Пили, бо не мали найменшого інтересу до того, що робили, і найменших сподівань на майбутнє. Вони й думати не хотіли про те, щоб трошки піднатужитись і прискорити здобуття наукових ступенів, бо це означало б попрощатися з університетом (а отже, з пиятиками по перших числах, базіканням про «працю» та «ідеї» в хмарах тютюнового диму з дівулями, що похитувалися й безсоромно хихотіли на темних сходах їхньої квартири) і піти викладачами в педагогічне училище в якомусь пропеченому сонцем містечку чи в провінційний неповний коледж, багатий на віру в бога й бідний на гроші, спізнати на власній шкурі, що таке нудна осоружна праця, моральне болото, всюдисущі цікаві очі, повільне прив’ядання зеленого пагінця мрії, що, наче якась рослинка на вікні в каліки, виткнувся із шийки пляшки. Тільки в пляшці тій була не вода. В ній була рідина, що скидалася на воду, але смерділа гасом, а на смак відгонила карболкою,— кукурудзяна сивуха.