Джек Берден мешкав разом з ними в дуже занедбаній квартирі, де в раковині та на столі громадився немитий посуд, тхнуло застояним тютюновим димом, а по кутках валялися брудні сорочки й спідня білизна. Та йому навіть подобалося жити в тому брудному кублі, безбоязно упускати на підлогу недоїдену грінку з маслом, що так і лежатиме, аж поки чийсь підбор випадково втопче її в заяложений килим; або, сидячи в гарячій ванні, споглядати гладкого таргана на потрісканому лінолеумі підлоги. Одного разу він привів туди на чай свою матір, і вона сиділа на краєчку продавленого крісла, тримаючи в руці щербату чашку, й провадила розмову з удавано-невимушеним чарівливим виразом обличчя, що його явно зберігала ціною неабиякого зусилля волі. Вона бачила таргана, що зухвало виповз із дверей кухні. Бачила, як один із товаришів Джека Бердена роздушив на вінцях цукерниці мураша й нігтем збив з пальця його останки. Та й сам ніготь був не дуже чистий. Одначе вона й бровою не повела, і її напружене обличчя й далі випромінювало чарівливість. Щодо цього він мусив віддати їй належне.
Але потім, уже коли він ішов з матір’ю вулицею, вона спитала.
— Чому ти так живеш?
— Мабуть, я створений для такого життя,— відказав Джек.
— З отими людьми…— мовила мати.
— Нормальні люди,— сказав він і зразу ж подумав, чи справді вони нормальні й чи нормальний він сам.
Мати хвилинку помовчала, дзвінко й весело цокаючи підборами по тротуару, рівно тримаючи тендітні плечі й виставляючи всім на огляд своє освітлене надвечірнім квітневим сонцем незаймано-невинне обличчя з блакитними очима та жагучими западинками на щоках, наче то був дорогоцінний дарунок, на який і глянути — велике щастя.
Потім, ідучи отак поряд із Джеком, вона замислено промовила:
— А той чорнявий… Якби його помити й причепурити, він був би непоганий із себе.
— Так вважає й багато інших жінок,— озвався Джек Берден і раптом відчув нудотну огиду до чорнявого — того, що роздушив на цукерниці мураша й мав брудні нігті. Але він не міг замовкнути, щось підбурювало його.— Атож, і більшості з них байдуже, що він немитий. Вони ладні взяти його такого, який є. Він у нас найперший коханець. Це ж він так протовк отой наш диван.
— Не будь вульгарним,— сказала мати, бо дуже не любила в розмовах того, що називають вульгарністю.
— Та це ж правда,— заперечив він.
Вона нічого не відповіла, і підбори її й далі весело цокотіли. Потім заговорила знову:
— Якби він викинув той жахливий костюм і одягся пристойно…
— Еге ж,— мовив Джек Берден.— На свої сімдесят п’ять доларів на місяць.
Тепер мати подивилась і на його костюм.
— Твій теж не кращий,— сказала вона.
— Справді? — спитав Джек Берден.
— Я пришлю тобі грошей, купиш собі пристойнішу одежу,— сказала вона.
Через кілька днів надійшов чек і записка, де говорилося, щоб він придбав «два пристойні костюми і до костюмів». Чек був на двісті п’ятдесят доларів. Та він не купив і краватки. Зате влаштував зі своїми товаришами по квартирі бучне гульбище, що тривало п’ять днів підряд, і внаслідок цього працьовитий невдаха вилетів з роботи, а ледачий щасливець став дуже неперебірливим і, попри свій талан, підхопив непристойну хворобу. Тільки Джекові Бердену нічого не подіялось, бо Джекові Бердену ніколи нічого не діялось, він був невразливий. Може, таке вже прокляття лежало на Джеку Бердені — ніщо його не і брало.
Отож Джек Берден і далі жив собі в тій занедбаній квартирі разом з двома іншими випускниками, бо хоч працьовитого невдаху й погнали з роботи, проте з квартири він не вибрався. Він просто не став ні за що платити, одначе мешкав там і далі. Позичав гроші на сигарети. Похмуро їв те, що приносили й готували двоє інших. Тепер він цілий день лежав на дивані, бо його працьовитість більш не мала сенсу, віднині й довіку. Якось серед ночі Джек Берден прокинувся, і йому здалося, ніби у вітальні, де на відкидному ліжку спав працьовитий невдаха, чути приглушені ридання. А потім одного дня працьовитий зник. Вони так і не дізналися, куди він подівся, й більш ніколи про нього не чули.