«Я народився,— говорилося на першій сторінці першої книги його записок,— у рубленій хатині на півночі Джорджії, в злиденних обставинах, і коли в пізніші роки спав на м’якому і їв на сріблі, то хай господь не дасть згаснути в моїй душі пам’яті про холоднечу та грубу їжу. Бо всі ми приходимо в цей світ голі, а досягши добробуту, пориваємося до зла, мов іскри до неба». Ці рядки були написані в Трансільванському університеті штату Кентуккі, коли Касс, після того що він називав «потьмаренням і бідою», віднайшов богоданий спокій. Власне, записки й починалися з оповіді про ті «потьмарення й біду» — справжню біду, з мертвим чоловіком, і живою жінкою, і довгими подряпинами від нігтів на худих щоках Касса Мастерна.
«Я розповідаю про це,— писав він,— з усією правдивістю, на яку здатен грішник, з тим, щоб я міг перечитати ці сторінки, якщо коли-небудь моїм духом чи плоттю оволодіє гординя, і з соромом пригадати, скільки зла в мені тоді було, а можливо, є й тепер, бо хто знає, який вітер повіє на пригаслу головешку і знову роздмухає полум’я?»
Поштовхом до писання стали «потьмарення й біда», але, як видно, Касс Мастерн мав методичний склад розуму, отож і почав від самого початку — від рубленої хатини серед червонястих пагорбів Джорджії. А витяг родичів з тієї хатини не хто інший, як брат Гілберт, старший за Касса років на п’ятнадцять. Гілберт, що зеленим підлітком утік з дому й подався до штату Міссісіпі, під тридцять років, десь у 1850-му вже був близький до того, щоб стати одним із «бавовняних тузів». Убогому, без пенса в кишені, й напевне голодному хлопчиську, що брів босоніж по чорнозему Міссісіпі, через якихось десять-дванадцять років судилося стати господарем і гарцювати перед будинком з білою верандою на гнідому огирі (його звали Поухатан — так сказано в щоденнику). Як добув Гілберт свій перший долар? Перерізав горлянку якомусь подорожньому на стежці серед цукрової тростини? Чистив чоботи десь у заїзді? Про це нікому не відомо. Одначе він таки збив багатство й тепер сидів на білій веранді і голосував за опозицію31. І не дивно, що після війни, коли на місці будинку з білою верандою лишилася тільки купа попелу й усі статки пішли за вітром, Гілберт, що свого часу вже збив одне багатство з нічого, сказати б, голіруч, зумів і тепер, набувши неабиякого досвіду, спритності й гарту (ще суворішого гарту додали йому чотири роки, проведені в сідлі, на голодних харчах, і сповнені розчарувань), збити ще одне, куди більше за попереднє. І якщо на схилі віку він колись згадував свого брата Касса й витягав на світ божий його останнього листа, продиктованого у госпіталі в Атланті, то читав його, певне, з поблажливою, іронічною посмішкою. Бо в тому листі говорилося:
«Згадуй про мене, але без скорботи. Якщо котромусь із нас і пощастило, то це мені. Я мирно спочину й покладаю надію на ласку всемогутнього господа нашого та його божественний присуд. А тобі, мій любий брате, суджено їсти гіркий хліб поразки, будувати на згарищі, не маючи з чого будувати, страждати душею за наш сплюндрований рідний край, за його гріхи й за гріхи всього люду на світі. На ліжку поряд з моїм лежить молодий хлопець із Огайо. Він помирає. Його стогін, прокльони й молитви зливаються з тими, що їх чуєш звідусіль у цьому падолі страждання. Він прийшов сюди в гріху, як і я. І через гріхи свого рідного краю. То хай же господь дарує всім грішникам спасіння і піднесе нас обох із смертного праху. А я, мій любий брате, молю Всевишнього дати тобі силу перед лицем майбуття».
Повертаючись думкою до минулого, Гілберт напевне посміхався, бо той гіркий хліб він їв не довго. Йому вистачило й власної сили. 1870 рік він зустрів знову людиною заможною. В 1875-му чи 1876-му був уже досить багатим.
А в 1880-му володів справді великим багатством, жив у Нью-Йорку, мав солідну репутацію, погладшав, споважнів, і голова його стала наче витесана з граніту. Він пережив свій старий світ і вступив у новий. І, можливо, почував себе в цьому новому світі краще, ніж у старому. Чи мабуть, такі Гілберти Мастерни почувають себе своїми в будь-якому оточенні. А Касси Мастерни — скрізь і завжди чужі.
Та повернімося до того, з чого почали. Отже, Джек Берден дістав від онука Гілберта Мастерна ті папери.
І коли настав час обирати тему дисертації, його керівник запропонував йому опублікувати записки й листи Касса Мастерна і написати про нього біографічний нарис, щось ніби соціальне дослідження на основі цих та інших матеріалів. Так розпочалася перша мандрівка Джека Бердена в минуле.