Спочатку все здавалося простим. Неважко було відтворити життя в рубленій хатині серед червонястих пагорбів. Збереглися перші листи Гілберта додому, тих часів, коли почалось його сходження нагору (Джекові Бердену пощастило розшукати й інші давні, доби громадянської війни, документи про Гілберта Мастерна). Уклад цього життя був відомий, і воно поступово змінювалося на краще в міру того, як далеко звідти примножувались Гілбертові статки. Потім протягом кількох місяців померли мати й батько, і Гілберт приїхав додому, з’явившись перед враженими Кассом і Лавінією як небачене диво,— сліпучий нувориш у чорному костюмі з дорогого подвійного сукна та сніжно-білій сорочці, в блискучих черевиках, з масивним золотим перснем на пальці. Він одвіз Лавінію до школи в Атланті, накупив їй повні скрині убрань і поцілував на прощання. («Чому ти не схотів узяти мене з собою, любий братику Гілберте? Я була б тобі слухняною і люблячою сестрою,— писала вона йому, старанно, мов у зошиті, виводячи літери рудим чорнилом, не своїми, а підказаними шкільним етикетом словами.— Чи не можна мені приїхати до тебе тепер? Невже я не змогла б хоч чим-небудь…» Та в Гілберта були свої плани. Вона мала з’явитися в його домі згодом, коли буде підготовлена до цього). А Касса він забрав із собою, і той юний незграба став носити чорний сукняний костюм і їздити верхи на породистій кобилі.
Та за три роки від його незграбності не лишилося й сліду. Він прожив ці роки в чернечій суворості Валгалли32 — так назвав Гілберт свій будинок,— під наставництвом такого собі містера Лоусона та самого Гілберта. Від брата він переймав уміння господарювати на плантації. Містер Лоусон, тихий сухотний юнак із Прінстона, що в штаті Нью-Джерсі, навчав його геометрії, трохи латини, а найбільше — пресвітеріанського богослів’я. Касс любив читати, і одного разу Гілберт (про це говориться в записках) став у дверях, дивлячись на брата, що схилився над книжкою, а тоді сказав:
— Ну що ж, може, в тебе хист хоч до цього.
Одначе Касс мав хист не тільки до цього. Коли Гілберт дав йому невеличку плантацію, він два роки господарював на ній так вправно (і йому так щастило й з погодою, і з цінами на ринку, ніби він зайшов з ними в змову), що на кінець другого року зміг повернути братові чималу частину її вартості. Потім він поїхав — чи, власне, його послали — до Трансільванського університету. То була Гілбертова ідея. Якось пізно ввечері він з’явився в будинку на Кассовій плантації і застав брата за столом з книжками. Він підійшов до стола, з-за якого щойно підвівся Касс, простяг руку й поляскав стеком по розгорнутій книжці.
— А може, ти щось із цього й матимеш,— мовив він.
Про це також розповідається в записках, але в них не сказано, що то була за книжка, по якій поляскав Гілбертів стек. Та це не так уже й важливо. А втім, важливо, бо щось у нашій свідомості, в нашій уяві збуджує бажання дізнатися, що то була за книжка. Ми ніби навіч бачимо широку й дужу червону руку в білій манжеті («мій брат міцної будови, повнокровний»), що обхопила руків’я стека, і він здається в цьому кулачиську тоненьким прутиком. Бачимо, як хльоскає по відкритій сторінці шкіряна петелька,— різко, але не сказати щоб зневажливо,— а от що там на тій сторінці, роздивитись не можемо.
В усякому разі, не схоже, що то була богословська книжка, бо тоді Гілберт навряд чи сказав би: «щось із цього матимеш». Одначе то могли бути вірші одного з давньоримських поетів, бо Гілберт уже мав знати, що в невеликих дозах їх нерідко застосовують у політиці та в правосудді. Отож вибір упав на Трансільванський університет,— як виявилося згодом, за порадою Гілбертового сусіда та друга містера Девіса, містера Джефферсона Девіса33, що й сам там навчався. Містер Девіс вивчав грецьку мову.
У Трансільванському університеті, в місті Лексінгтоні, Касс прилучився до гріховних утіх.
«Я відкрив для себе, що так само, як і наука доброчесності, існує наука гріха, і я навчився всього, чого можна навчитися за картярським столом, за пляшкою, на кінних перегонах і в заборонених сласних утіхах».
Він залишив позаду й злиденну рублену хатину, й чернечий уклад Валгалли, й відповідальність за свою невеличку плантацію, був високий, дужий і, судячи з фотографії, зі своїми палючими темними очима мав подобатися жінкам. Тож нема нічого дивного, що він «прилучився до сласних утіх», а власне, що ті утіхи прилучили його до себе. Бо хоч у записках про це прямо й не говориться, але в подіях, що призвели до «потьмарення й біди», Касс вочевидь був, принаймні напочатку, не так переслідувачем, як переслідуваним.