Я відповів, що так. Тоді вона промовила:
— Сім років — чималий час. Сім років тому ви були ще дитиною, містере Мастерн.— І знов засміялась, несподівано різко, та одразу ж урвала сміх і додала: — А я не була дитиною. Сім років тому вже не була, містере Мастерн.
Я нічого на це не відповів, бо не мав у голові жодної ясної думки. Сидів украй розгублений, але й у розгубленості своїй намагався уявити собі, яка вона була дитиною. Та ніякого образу в уяві не виникало. Потім повернувся її чоловік».
Через кілька днів Касс поїхав до Міссісіпі, щоб протягом літніх місяців доглянути свою плантацію і за порадою Гілберта побувати в Джексоні, столиці штату, й у Віксбергу. Літо випало клопітне. Тепер Касс добре розумів наміри Гілберта: той хотів зробити з нього багатія і ввести його в політичні кола. То була принадна, блискуча перспектива, та не така вже й недосяжна для юнака, що мав такого брата, як Гілберт Мастерн. («Мій брат — людина на диво небалакуча й сильна вдачею і хоч він ніколи нікого не улещає й ні перед ким не запобігає, та коли вже щось каже, то всі, а надто люди помірковані, відповідальні й впливові, з повагою прислухаються до його слів»). Так Касс провів те літо — під твердою рукою і суворим оком Гілберта. А десь над осінь, коли він уже почав думати про повернення до університету, з Лексінгтона надійшов лист, адресований йому і надписаний незнайомою рукою. Коли Касс вийняв з конверта й розгорнув аркуш паперу, звідти щось випало, і він побачив, що то маленька засушена квітка. В першу мить він не міг збагнути, що воно таке й чому опинилось у нього в руці. Потім підніс квітку до носа. Запах, уже ледь чутний і змішаний з духом порохняви, був запахом жасмину.
Аркуш паперу був згорнутий учетверо. На одній четвертинці чітким, упевненим, округлим почерком було написано: «О Кассе!» Ото й тільки.
Але й того було досить.
Одного мрячного осіннього дня, відразу після повернення до Лексінгтона, Касс з’явився в домі Трайсів з візитом чемності. Дункана Трайса не було, він переказав через посильного, що змушений затриматись у справах і повернеться додому до вечері. Про той день Касс писав:
«Я опинився наодинці з нею. Починало сутеніти, як і тоді, майже рік тому, коли я вперше побачив її в цій самій кімнаті й подумав, що очі в неї чорні. Вона люб’язно привіталася до мене, я відповів і, потиснувши їй руку, ступив крок назад. І тоді помітив, що вона дивиться на мене так само пильно, як і я на неї. Раптом її уста трохи розтулились, і з них вихопилося коротке зітхання, схоже на придушений стогін. А в наступну мить ми враз, наче змовившись, ступили одне до одного і обнялися. Ми стояли обнявшись і не озивалися й словом. Стояли довго — чи принаймні так мені здалося. Я міцно стискав її в обіймах, проте ми не поцілувалися, що потім здавалось мені дивним, та й тепер так здається. Та чи було це дивним? І чи було дивним те, що рештки сорому заважали нам подивитись одне одному в очі? Я відчував і чув, як моє серце шалено калатає в грудях, і мені здавалось, ніби воно зірвалося з припони й кидається навмання у великій порожнині у мене всередині; та водночас я майже не усвідомлював, що зі мною діється. Я стояв, обіймав її, вдихав пахощі її волосся і не міг повірити тому, що це правда, й навіть тому, що я — це я. Просто не вірилося, що це я, Касс Мастерн, стою отак у домі свого друга й благодійника. Я не почував ні докорів сумління, ні жаху перед ганебністю свого вчинку — тільки оту невіру. (Людина не може повірити собі, коли вперше порушує якусь свою звичку, але, порушивши якісь свої засади, вона почуває жах. Отже, якщо й жили колись у моїй душі добропорядність і честь, то були вони лише випадковою звичкою, а не свідомим проявом. Та й чи може бути добропорядність проявом людської волі? Така думка — породження гордині).
Як я вже сказав, ми довго стояли, стискаючи одне одного в обіймах, але вона ховала обличчя в мене на грудях, а я втупив очі за вікно, в дедалі густіші вечірні сутінки. А коли вона, зрештою, підвела голову, я побачив, що вона безгучно плаче. Чому вона плакала? Я не раз запитував себе про це. Чи тому, що, навіть зважившись на непрощенний гріх, ще здатна була оплакувати неминучі наслідки того, чого вже не мала сили уникнути? Чи тому, що чоловік, який обіймав її, був набагато молодший за неї і його молодість, оті сім років різниці між ними, ніби кидали їй гіркий докір? Чи тому, що він спізнився на сім років і не міг прийти до неї в цноті? Не так уже й важливо, яка була причина. Якщо перша, то її сльози лише доводять, що кохання несумісне з обовʼязком; якщо друга — просто говорять про те, що жаль до себе несумісний із здоровим глуздом. Так чи так, але вона плакала, а потім нарешті звернула обличчя до мене, і в її великих очах блищали сльози; і навіть тепер, коли я знаю, що ті сльози були моєю погубою, я не шкодую, що вони пролилися, бо вони свідчать, що серце її не лишалося холодним і, хоч який тяжкий був її гріх (і мій також), вона йшла на нього не безтурботно і в очах її не відбивалися бездушна хіть і плотська жага.