Ті сльози стали моєю погубою, бо коли вона звела до мене обличчя, до моїх почуттів додалася хвиля ніжності, і серце моє немов розтеклося в грудях, ущерть виповнивши ту велику порожнину, в якій воно билося доти.
— Кассе…— мовила вона, уперше назвавши мене на ім’я.
— Що? — озвався я.
— Поцілуй мене,— дуже просто сказала вона,— тепер уже можна.
І я поцілував її. А потім, засліплені буянням грішної крові та жагою наших сердець, ми переступили і останню межу. В тій же таки кімнаті й тим часом як десь у будинку нечутно ходили слуги, двері стояли відчинені, ось-ось мав повернутися чоловік і ще не запала вечірня темрява. Але нашим захистком від небезпеки була сама наша безрозсудність — сласна жага мовби оповила нас непроникною пітьмою, подібна до того як Венера колись огорнула хмарою Енея, щоб він невидимо пройшов між людьми й підступив до міста Дідони. За таких обставин, як наші, сама безрозсудність відвертає загрозу, а сила пристрасті неначе виправдує і розгрішує провинних.
Хоч вона перед тим плакала, а віддалася мені нібито з тугою і розпачем, проте одразу ж по тому озвалася до мене жваво й весело. Вона стояла посеред кімнати, пригладжуючи коси, і я, затинаючись, наважився сказати щось про наше майбутнє, дуже недорікувато, бо ще не прийшов до тями; але вона відказала: «Ой, не будемо поки що про це думати!» — так ніби я заговорив про щось не варте уваги. Потім квапливо викликала слугу й звеліла принести свічки. Їх принесли, і я зміг роздивитись її обличчя, що було свіже й нічого не виказувало. Коли повернувся чоловік, вона привітала його невимушено й лагідно, і, дивлячись на це, я відчував, як болісно стискається моє серце, хоча й мушу зізнатися, що не від каяття. Скоріш від лютих ревнощів. А коли він звернувся до мене й потиснув мою руку, я страшенно розгубився і був певен, що це не могло не відбитись у мене на обличчі».
Так почався другий період історії Касса Мастерна. Весь той рік він, як і раніше, часто бував у домі Дункана Трайса, як і раніш, часто вирушав з ним на полювання, катався верхи, грав у карти, випивав, їздив на іподром. Він навчився, за його висловом, «зберігати безхмарне чоло» й приймати все так, як воно складалося. Що ж до Аннабелли Трайс, то тепер, коли Касс іноді повертався думкою назад, йому вже доводилось переконувати себе, що вона справді «пролила сльози». Вона була, як він її описував, «добра душею, безоглядної і пристрасної вдачі, терпіти не могла розмов про майбутнє (не давала мені й слова про це сказати), невтомна, винахідлива й дотепна в пошуках способів удовольнити нашу жагу й водночас така лагідна й жіночна, що могла б стати окрасою будь-якого священного сімейного вогнища». Та й не дивно, що їй доводилося бути невтомною і винахідливою,— адже приховувати такий любовний зв’язок за тих часів і в тих обставинах було нелегко. В кінці саду Трайсів стояла альтанка, куди можна було непомітно потрапити з алеї. Іноді їхні побачення відбувалися там. Як видно, допомагала коханцям і зведена сестра Аннабелли, що жила в Лексінгтоні,— чи принаймні дивилася крізь пальці на їхній роман, але, здається, тільки під тиском Аннабелли, бо Касс згадує про «бурхливу сцену» між сестрами. Отож іноді вони зустрічалися в неї. Та час від часу Дункан Трайс мусив виїздити з міста у справах, і за такої нагоди Касса пізно вночі впускали у дім, навіть і в ті ночі, коли там гостювали Аннабеллині батьки,— і тоді він уже дослівно заступав Дункана Трайса у його ліжку.
Траплялися й інші нагоди — непередбачені випадкові хвилини, коли вони раптом опинялись наодинці. «Навряд чи лишився в домі мого довірливого друга такий куточок, закапелок чи інша затишна місцинка, що їх ми рано чи пізно не опоганили, часом і при безсоромному ясному світлі дня»,— пригадував Касс у записках, і коли студент історичного факультету Джек Берден приїхав до Лексінгтона й пішов подивитися на старий будинок Трайсів, йому спали на пам’ять ці слова. Навколо будинку розрослося місто, і від саду лишився тільки невеличкий лужок. Та сам будинок був добре доглянутий (тепер там мешкали якісь Міллери, що дуже шанували ту стару оселю), і Джекові Бердену дозволили оглянути його всередині. Він походив по кімнаті, де Касс Мастерн уперше побачив «її» і вона, засвітивши свічки, звела на нього очі й де через рік вона чи то зітхнула, чи то глухо застогнала і впала йому в обійми; потім вийшов у затишний передпокій з гарними сходами нагору, оглянув невелику затінену бібліотеку й кімнату в глибині будинку — щось на зразок заднього передпокою,— яка напевне могла бути однією із «затишних місцинок», та й меблі в ній цілком відповідали цьому призначенню. Стоячи серед тиші того будинку, в просторому й прохолодному парадному передпокої, де в півсутіні тьмяно лисніла навоскована підлога, Джек Берден уявляв собі, що відбувалося там майже сімдесят років тому: змовницькі погляди, обережне перешіптування, уривчастий шурхіт шовку в настороженій тиші (вбрання тих часів не сприяли блуду поспіхом), тяжкий віддих, необачний стогін… Ет, усе те було хтозна-коли, і Аннабелла Трайс та Касс Мастерн давно лягли в землю, а місіс Міллер, що запропонувала Джекові Бердену чашку чаю (їй полестило, що її будинок становить «історичний інтерес», хоч вона, звісно, й не здогадувалася про справжню причину), аж ніяк не була ні «винахідливою», ні «дотепною», і, певно, віддала всю свою снагу «Гільдії охоронниць вівтаря» при єпископальній церкві святого Луки та «Дочкам американської революції»36.