Другий період історії Касса Мастерна — його любовний зв’язок — тривав увесь той навчальний рік, частину літа (Кассові довелося на час виїхати до Міссісіпі, щоб дати лад своїй плантації й побувати на весіллі сестри Лавінії, яка вийшла заміж за молодика з добрими зв’язками, на ім’я Вілліс Берден) і майже цілу наступну зиму, що її Касс знову прожив у Лексінгтоні. Аж раптом 19 березня 1854 року помер Дункан Трайс — його знайшли в бібліотеці (одній із «затишних місцинок» його дому) зі свинцевою кулею в грудях, завбільшки з великий палець. Усе показувало на нещасливий випадок.
Удова сиділа в церкві рівно й незворушно. А коли раз підняла вуаль, щоб доторкнутися хусточкою до очей, Касс Мастерн побачив, що обличчя її «було біле, як мармур, і тільки на щоці палала червона пляма, наче від гарячки». Та навіть під вуаллю він міг розглядіти втуплені перед себе блискучі очі, що «палали серед того штучного затінку».
Касс Мастерн разом з пʼятьма іншими молодими лексінгтонцями, друзями небіжчика і його товаришами но чарці, ніс труну.
«Мені здавалося, що труна нічого не важить, хоч друг мій був чоловік міцно збудований, з нахилом до повноти. Ми несли труну, і я дивувався з того, яка вона легка, й у мене навіть сяйнула дика думка, що його немає в труні, що вона порожня і все це — лише безглузда комедія, блюзнірський маскарад, довгий, наче сон, і затіяний не знати навіщо. Чи, може, на те, щоб обдурити мене, підказала уява. Може, я жертва обману, а всі інші в змові проти мене. Подумавши про це, я прийшов у захваті від власної кмітливості, і мене пойняло веселе збудження. Ні, не такий я дурний, щоб спійматися на цей гачок. Я розгадав їхні підступи. Мене раптом пойняло бажання скинути труну на землю, побачити, як вона розпадеться і явить свою порожнечу, а тоді переможно зареготати. Але я цього не зробив і побачив, як труна опускається в яму біля наших ніг і як на неї падають перші грудки землі.
Тільки-но я почув глухий стукіт грудок об віко труни, мене охопило відчуття величезної полегкості, а за хвилю — нестримний любосний потяг. Я подивився на неї. Вона стояла на колінах край могили, і я не міг здогадатися, що діялось у неї в душі. Голова її була трохи похилена, і вуаль закривала обличчя. Ясне сонце осявало її постать, вбрану в усе чорне. Я не міг відвести очей від цього видива. Сама поза ніби увиразнювала її принади, і в моїй розпаленій уяві поставали всі вигини тіла. Навіть жалобне вбрання тільки додавало їй зваби. Сонце пекло мені шию, його жар проходив крізь тканину сюртука до плечей. Світло його було надприродно яскраве, воно засліплювало мені очі й збуджувало мої почуття. І весь той час я чув, наче здалеку, скреготіння лопат об навалену купою землю та глухий стукіт груддя, що падало в яму».
Того ж вечора Касс пішов до альтанки в саду. Вони не призначали побачення, просто його потягло туди. Йому довелося довго чекати, та нарешті вона з’явилась, уся в жалобі, «чи не чорнішій від тієї ночі». Коли вона наблизилась, «нечутно, мов тінь серед тіней», він не обізвався до неї, не зрушив з місця, а так і стояв у найтемнішому закутку альтанки. І навіть коли вона зайшла, нічим не виказав своєї присутності.
«Я не можу з певністю сказати, що моя мовчанка була зумисною. Мене змушувала мовчати якась нездоланна сила, що скувала мене, здавила горло, одібрала руки й ноги. І перед тим, і опісля я розумів, що підглядати за кимось безчесно, але в ту хвилину це навіть не спало мені на думку. Очі мої несамохіть пильнували за нею, тим часом як вона й не підозрювала, що в темряві альтанки є ще хтось. Мені здавалося, що саме тепер, коли вона думає, що вона тут сама, я зможу зазирнути їй у душу й дізнатися, який наслідок, яку переміну спричинила смерть її чоловіка. Ота пристрасть, що схопила мене мов лещатами біля могили мого друга, минула без сліду. Тепер я був зовсім холодний. Але я прагнув дізнатися, спробувати дізнатися… Так наче, розгадавши її, міг розгадати самого себе. (Звичайний людський недорозум — пробувати пізнати себе через когось іншого. Людина може пізнати себе тільки в богові, через його всевидюще око).