— Кажу ж тобі, я не бажаю, щоб ти втручався в мої справи, чуєш?
Вона підвелася з лави й стала посеред альтанки, і Касс бачив, як ясніє в темряві її біле обличчя, й чув збуджений віддих.
— Мені здавалося, ти любила її,— мовив він.
— Любила,— підтвердила вона,— поки… поки вона не дивилася так на мене.
— А знаєш, чому тобі дали за неї такі гроші? — спитав Касс і, не чекаючи відповіді, провадив: — Тому що вона світлошкіра, гарненька, струнка. І ніякий торговець не повезе її на пониззя закуту, в гурті інших рабів. Він дбатиме про неї. Повезе її окремо, з вигодами. Ти знаєш чому?
— Так, я знаю чому,— відказала вона.— А тобі що до того? Чи вона тебе так зачарувала?
— Негоже таке казати,— мовив Касс.
— Ах, он як, містере Мастерн! — вигукнула вона.— Я бачу, вас дуже турбує честь якогось чорного кучера. Це так делікатно з вашого боку, містере Мастерн. Тоді чому…— Вона підійшла до лави і стала над ним.— Тоді чому ви не виявили такої делікатної турботи щодо честі вашого друга?
Як свідчать записки, в цю мить в грудях Касса «знялася справжня буря почуттів». А далі він пише:
«Так мені вперше випало почути вкладене у слова звинувачення, що за всіх часів і в усіх краях завдає тяжкого болю людині, належно вихованій і порядній від природи. Адже те, що людина із загрубілою душею може стерпіти від несміливого голосу власного сумління, в чужих устах обертається на страшне звинувачення, від якого холоне в жилах кров. Та річ була не в самому тому звинуваченні, бо, бачить бог, тоді я вже уповні спізнав жахливі душевні муки і давно звик до них. І не тільки в тому, що я зрадив свого друга. І не в самій смерті друга, в чиї груди я націлив фатальну зброю. З усім тим я ще б міг якось жити. Але я раптом відчув, як цілий світ навколо мене захитався в своїй основі і в ньому почався процес розпаду, центром якого був я. В ту мить душевного сум’яття чоло мені зросив холодний піт, і я не міг доладно висловити жодної думки. Та згодом я не раз повертався до цього і таки осягнув справжню причину. Вона полягала не в тому, що молоду невільницю відірвали від дому, де вона мала захист і ласку, розлучили з чоловіком і продали в кубло розпусти. Я знав, що таке трапляється нерідко, і вже не був наївною людиною, бо, приїхавши до Лексінгтона й запізнавшись із веселим товариством гультяїв, гравців та завсідників кінних перегонів, я й сам залюбки відвідував такі заклади. І не тільки в тому була причина, що жінка, задля якої я приніс у жертву життя мого друга, показала себе бездушною і жорстокою, а потім змогла кинути мені в обличчя страшну образу, та ще й так люто, що я насилу впізнавав її. Ні, насправді річ була в тому, що все це — і смерть мого друга, і підступність щодо Феби, і страждання, лють та невпізнанне перетворення жінки, яку я кохав,— все воно було спричинене отим єдиним моїм гріхом і віроломством і виросло, мов гілля з одного стовбура й листя з однієї гілки. Або ж, якщо вдатися до іншого порівняння, той мій гріх мовби струснув увесь світ, і відгомін його, дедалі наростаючи, розкотився по всіх усюдах, і ніхто не міг знати, чи буде йому кінець. Тоді я не міг висловити цього в такий-от спосіб і стояв, приголомшений бурею почуттів».
Коли Касс трохи погамував своє збудження, він запитав:
— Кому ти її продала?
— Навіщо тобі знати? — озвалася вона.
— Кому ти її продала? — повторив він.
— Не скажу,— відповіла вона.
— То я сам дізнаюся,— мовив він.— Поїду до Падьюки й дізнаюся.
Вона схопила його за руку, вп’явшись у неї пальцями — «наче пазурами»,— і запитала:
— Чого… чого ти поїдеш?
— Щоб знайти її,— сказав він.— Знайти, викупити й відпустити на волю.
Касс не обмірковував цього наперед. Але, почувши власні слова, як він згадує в записках, зрозумів, що саме це він і хоче зробити. «Знайти її, викупити й відпустити на волю»,— сказав він і відчув, як її пальці на його руці розтислись, а в наступну мить гострі нігті дряпонули його по щоці, і він почув у темряві її голос, що прозвучав «наче злісне сичання»:
— Якщо ти це зробиш… якщо зробиш… ні, я цього не потерплю… ні, чуєш!
Вона відсахнулася від нього і впала на лаву. Касс почув її збуджений віддих, потім ридання — «хрипке й уривчасте, майже чоловіче ридання». Він не зрушив з місця. А тоді почув її голос:
— Якщо ти… якщо ти це зробиш… вона так дивилася на мене, я цього не знесу… Якщо ти це зробиш…— Вона на мить змовкла, а потім дуже тихо докінчила: — Якщо ти це зробиш, ти більш ніколи не побачиш мене.
Касс нічого не відповів. Він постояв ще кілька хвилин, сам того не помічаючи, а потім вийшов з альтанки, де й далі сиділа Аннабелла, і пішов геть алеєю.