— Аякже,— мовив містер Сіммс, тоді нахилився, підхопив поділ її плаття і легким, швидким рухом підняв його над талію, а другою рукою зібрав матерію навколо стану в щось на зразок «недоладного пояса». Не випускаючи з руки того жмута матерії, він рушив навколо дівчини, змушуючи і її обертатись за собою (вона робила це «не опираючись, мов безтямна»), аж поки її зграбні сідниці опинилися проти дверей.— Осьде вам, хлопці, кругленьке й м’якеньке,— сказав містер Сіммс і дзвінко ляснув дівчину по сідниці, так що затремтіла ніжна плоть.— Чи ви коли гладили щось кругліше й м’якіше, га? — запитав він.— Ну чисто тобі подушечка, їй-же-богу! І тремтить, як солодке желе.
— Боже ти мій, та ще й у панчохах! — зауважив хтось із чоловіків.
Інші знов зареготали, а француз підступив до дівчини, простиг руку й торкнувся кінчиком стека невеликої ямки над її сідницями. Легенько потримав так якусь хвилю, а тоді притулив стек до її попереку й повільно провів ним униз по кожній сідниці, перевіряючи, чи досить вони округлі.
— Поверніть її,— мовив він зі своїм іноземним акцентом.
Містер Сіммс послужливо потяг убік жмут тканини, і тіло дівчини зробило за ним пів-оберта. Хтось із чоловіків біля дверей аж присвиснув. А француз приклав свій стек дівчині до живота, «немов тесля, щось вимірюючи або ж показуючи, яка рівна площина», а тоді, як і перед тим, провів згори вниз по тілу й спинив стек на стегнах, нижче від трикутника. Потім опустив руку.
— Відкрий рота,— звелів він дівчині.
Вона відкрила, і він пильно оглянув зуби. Тоді нахилився до рота й понюхав.
— Віддих чистий,— визнав він наче знехотя.
— Атож,— підтвердив містер Сіммс,— атож, чистішого й шукати годі.
— А інших ви маєте? — запитав француз.— Тут-таки?
— Маємо,— відповів містер Сіммс.
— Покажіть,— мовив француз і рушив до дверей з таким виглядом, «ніби й не сумнівався, що всі перед ним розступляться».
Він вийшов у коридор перший, містер Сіммс за ним. Поки містер Сіммс замикав двері, Касс заговорив до нього:
— Якщо ви містер Сіммс, я хотів би побалакати з вами.
— Га? — мовив («буркнув»,— сказано в записках) містер Сіммс, але, поглянувши на Касса, одразу став чемний, бо з одягу й поводження зрозумів, що він не з тих випадкових спостерігачів. Отож, провівши француза в сусідню кімнату, містер Сіммс повернувся до Касса. У своїх спогадах Касс пише, що якби він був обачніший і не завів розмови при інших, то, напевне, уник би халепи, одначе, за його словами, в ту хвилину він думав тільки про свою справу, і чоловіки навколо були для нього не більш як тінями.
Він пояснив містерові Сіммсу, чого хоче, як міг змалював словами Фебу, назвав ім’я торговця з Падьюки й пообіцяв щедру винагороду. Містер Сіммс хоча й видимо сумнівався, проте сказав, що зробить усе можливе, а тоді додав:
— Але дев’ять проти одного, містере, що ви її не знайдете. А в нас тут є і кращі. Ви ж оце бачили Дельфі. Вона майже біла, та ще й куди звабніша за будь-яку білу, а та, що ви говорите, звичайнісінька жовта. До того ж Дельфі…
— А добродієві забаглося жовтячки,— перебив його один з молодиків і засміявся, а за ним і інші.
Касс затопив йому в підборіддя.
«Я вдарив збоку, навідліг,— пише він,— так, що аж кров пішла. Вдарив не думаючи і пригадую, як здивувався, коли побачив, що на підборідді в нього кров і що він витяг з-під сюртука мисливський ніж. Я спробував ухилитися від удару, але він усе-таки штрикнув мене в ліве плече. Перше ніж він устиг відступити, я обхопив правою рукою його зап’ясток, потягнув його донизу, щоб пустити в діло й ліву руку, в якій ще лишалося в ту мить трохи сили, а тоді, крутнувшись усім тілом, зламав йому руку об своє праве стегно й збив його з ніг. Потім підібрав з підлоги ножа й повернувся до другого — як видно, приятеля того, що лежав долі. Він також тримав напоготові ніж, але вже видимо не мав охоти встрявати в бійку».
Містер Сіммс запропонував Кассові свою допомогу, але той відмовився, притис до рани носовика, вийшов з будинку й рушив до свого помешкання, але там-таки, на Вест-Шорт-стріт, упав непритомний. Додому його віднесли. Другого дня йому стало краще. Він дізнався, що місіс Трайс поїхала з міста, начебто у Вашінгтон. А ще через два дні його рана загноїлась, і деякий час він пролежав у гарячковому маячінні, між життям і смертю. Одужання йшло повільно, його, очевидно, гальмувало почуття, яке сам Касс називає в записках «прагненням до темряви». Та зрештою здоровий організм переважив це прагнення, і Касс одужав, почуваючи себе «найбільшим у світі грішником і чумною плямою на тілі людства». Він наклав би на себе руки, але боявся вічного прокляття, бо «хоча й не мав надії на прощення, проте чіплявся за цю надію». Та часом саме прокляття за самогубство здавалось йому вирішальним мотивом до самогубства: адже він довів по самогубства свого друга, і той, вчинивши його, став навіки проклятий, отож і він, Касс Мастерн, по справедливості мав би вчинити так само й приректи себе на вічне прокляття.