Невідомо, чи він довго б отак колихався на вербі, коли б не сторож зернового елеватора. Саме були жнива, зібраний врожай, звісно, мав хтось оберігати. Ви ж знаєте, що зерносховище, куди звозять зібрану пшеницю з усіх полів, ось тут, зовсім поруч. Десь опівночі, коли сторож міркував, де б передрімати годинку-другу, з вигону, де ми з вами сидимо, почулися дивні звуки: то хтось заспіває, то засміється, то жалісно заплаче. Та так плаче, що аж мороз по спині. Спершу сторож не звернув уваги. Мовляв, всяке може вчутися. А ще ж спати хотілося!.. Другої ночі все повторилося знову. Наступної також. Таке враження, як він потім розповідав односельцям, наче з усіх сторін оточують привиди, які то насміхаються з тебе, то лаються між собою, то співають. Одним словом — жах. Попервах старий соромився навіть домашнім розповідати про нічні пригоди. Зрозуміти його можна, бо кепкувань не уникнути. Так тривало три ночі, на четверту терпець урвався: як тільки опівночі все знову повторилося, він, прихопивши ліхтарика, рішуче пішов прямо туди, звідки лунали голоси. Чути їх було ледь не до останньої секунди, аж доки промінь ліхтаря не вихопив з-поміж листя, на самій маківці верби, тіло Чоботаря. Ніч була вітряна, надходила гроза. Вітер перебирав густі віти верби, як сторінки книги.
На ранок усе село збіглося на вигін. Заходилися знімати повішеного, а це виявилося справою непростою. Видряпатися майже на саму маківку ніхто не наважувався. Зрештою, залізти на вершину дерева — це ще півсправи, але там, у верховітті, як не крутися, дістати рукою мотузку, на якій теліпався самогубець, абсолютно неможливо. А хоч би хто й дістав, то не перерізати ж її? Бо тіло, гехнувшись на землю з такої висоти, просто розлетілося б на шматки. Зважте й на те, що за ті дні висіння на спеці тіло покійника розпухло.
Що робити? Викликати підйомний кран з райцентру — дороге задоволення. Ніхто не хотів платити такі гроші, а родичів чи близьких у Чоботаря не було. Потоптались навколо верби, подумали, порадились і вирішили її спиляти. Доки знайшли інструмент, мотузки, щоб нахиляти вербу в потрібний бік, а тут уже й вечоріти стало. Відкладати справу на завтра не захотіли. Мали намір справитися одним днем і одразу ж поховати. А після заходу сонця, як пояснила моя бабуся, покійників хоронити не можна. Багато хто був проти. Доки посперечалися — сонце сховалось. Пиляли вербу усім селом навперемінки. Довго чиргикала пилка. Нарешті старезне дерево заскрипіло й поточилося, розгойдуючи покійника на гілці. Верба важко гупнула товстезним стовбуром, тріскочучи сухим гіллям. І тоді з густолистої маківки вирвалось у вечорову тишу голосіння. Та таке жахливе, що люди аж поприсідали, затуляючи руками вуха, а ті, хто не прикрили їх долонями, так через декілька тижнів почали втрачати слух, а дехто і розум.
Голосіння випурхнуло з галуззя, наче пташка, і прокотилося над усім селом, мов грім. Кажуть, що чули його й ті, хто лишився вдома поратись по господарству. Люди злякано підводили очі до неба й хрестились. Такого переполоху, казала бабуся, в селі з часів війни не було. Витягли його з петлі і так-сяк поховали в той же вечір, а цю місцину почали обминати десятою дорогою.
— Мені тепер все ясно: своїми легковажними фільмами і кліпами ми розгнівили дух Грицька Чоботаря, — вирішила Оксана.
— А чого саме сьогодні? Ми ж не вперше тут збираємось, — засумнівався Олег.
— А й справді! — погодився Дмитро.
Того вечора нам не довелося нудьгувати, дарма, що ноутбук зламався. Ми жваво обговорювали безліч версій.
— Пропоную щовечора по черзі розповідати жахастики, доки Сергій полагодить комп, — запропонувала киянка.
— Збиратися будемо на цьому ж місці, щоб було страшніше від власних побрехеньок, — посміхнувся Олег.
— Можна й тут, тільки до заходу сонця, — погодилась Оксана.
— А що, моторошно стало?
— Хлопці, я не криюсь, скажу чесно: після Сергійкової розповіді тут некомфортно почуватимешся не тільки ввечері, але і вдень.
На розі ми розпрощалися. Зазвичай Олег проводжав Оксану до самої хвіртки.
— Звісно, буде стовбичити біля неї, аж доки Сльозка не покличе, — сказав я Дмитрові, коли ми віддалилися від них.