— От якби я про це знав раніше!
— Не один ти такий розумний. Та нічого б у тебе не вийшло. Бо без спеціальних знань, які тримаються в секреті, ніхто не може витримати й секунди, якщо дивитися в очі сича. Достатньо на якусь мить поглянути — і ти пропав. Його очі — місточок поміж двома світами. І тільки сич перехопить чийсь погляд — людина щезає. Була — і немає. А насправді ж відбувається типова телепортація.
— Теле.. що?
— Те-ле-пор-та-ція, — по складах вимовив Дмитро. — Науковці багатьох країн не раз фіксували випадки, коли блискавично, перевищуючи швидкість світла, предмет чи людина переміщалася на будь-які відстані. Ось ти зараз зі мною розмовляєш, а за секунду міг би опинитися в Америці.
— Та невже?
— Говорю те, про що читав.
— Звідки ти береш такі книжки?
— Раніше я про їхнє існування і не здогадувався. І, мабуть, ніколи б ними й не зацікавився, якби не моя пристрасть до вивчення мов країн Сходу...
— А як би нам перевірити цю теорію? Ти справді віриш, що все це діє?
— Звичайно ж, що ні. Людина не повірить, доки не перевірить, вірно? Однак припускаю, що, може, воно й правда.
— Гріх цим не скористатися. Саме йде до рук. От якби вилікувати мою бабусю!
— Не квап події, — застеріг Дмитро. — В таких справах легко припуститися помилки. Спробую дещо тобі пояснити. Сич — це така птаха, якій притаманна осілість. Тому й зветься так — домовий. Але постійного гнізда він не має. Тулиться він то по скиртах, то в покинутих приміщеннях, а може й під хатньою стріхою оселитися. Тоді, кажуть, господарям слід чекати біди. Він може навіть вирити гніздову нірку. Одним словом — господарством себе не переобтяжує. Самці та самки завжди тримаються разом, незалежно від періоду парування. Я до чого це говорю, — поглянув на мене Дмитро, — це значить, якщо один сич загинув, то залишився ще один. Май на увазі, рано чи пізно він дасть про себе знати.
— А, може, другий ще раніше вкоротив собі віку?
— Припустимо.
— А я думаю: хто тут бубонить та й бубонить, а воно — лопці. Здрастуй, Сергію. Що там твоя бабуся робить? Я ось витопила в печі, та й вилежуюся, наче на свято. Дмитрику, а ти козу перепинав? А двій дідусь, Сергію, ще не починав косити ячмінь? Чи вони наче цього року і не сіяли? А я казала синові, що хоча б латочку засіяв в кінці городу. Цей рік, кажуть, добрий врожай буде, — бубоніла баба, наче радіо.
Такий унікальний стиль бесіди: сама запитує, сама відповідає.
Зателефонував Олег, а довідавшись, що я в Дмитра, скомандував нікуди не розходитися і чекати на нього.
Бабуся пошкутильгала надвір, мабуть, до своїх кіз, а ми повернулися до розмови.
— А в тих книгах, що ти читаєш, часом не пишуть про те, що людина після смерті продовжує жити, скажімо, в якомусь іншому вимірі?
— Я думав, що, крім комп’ютерного залізяччя, тебе нічого не цікавить.
— Знаєш, в мене таке відчуття, наче дівчина, на могилі якої ми проводили експеримент, існує десь тут, поруч із нами. Звичайно ж, це не привид, а щось інше... Словом, пояснити це важко.
— Можеш не пояснювати. Я розумію, — Дмитро поклав мені руку на плече. — Відомий танатолог... танатологія — це така наука, що вивчає процеси, які відбуваються в організмі людини в останні передсмертні моменти і після смерті... так от, він сказав, що смерть виникла приблизно сім мільйонів років тому. А чотири мільярди років до цього її не існувало, бо живі істоти були одноклітинними. А життя на одноклітинному рівні — безкінечне… Помізкуй над цим на дозвіллі.
Приїхали Олег з Оксаною.
— О! Серж! Невже на волі? — киянка легко зіскочила зі скутера, в два кроки опинилась поруч, обійняла і чмокнула мене в щічку. — Ну, розповідай! Як справи? Після походу на кладовище мені такі жахи сняться. І що цікаво, у тому страхітті завжди фігуруєш ти.
— Невже мені й там знайшлося місце?
— Не до жартів. От, наприклад, минулої ночі чую крізь сон хтось стукає у вікно. Я до вікна — а там ти, Серж, стоїш з якось дівчиною: щось мені говорите, подаєте руками якісь знаки. Думаю: цікаво, хто ж вона? Притулилася до вікна, щоб краще розгледіти. У небі — повний місяць. Біло-синє проміння так і ллється. І ви в ньому білі-білі. Коротше, дивлюся на вас, а ти серйозний такий, переводжу погляд на незнайомку, а в неї замість очей — чорні отвори… Зойкнула — і прокинулась. Прокинулася бабуся. Підійшла до ліжка, перехрестила мене, а потім запитує: «Мені почулося чи справді хтось стукав у вікно?» А я лежу і думаю: ну, не могли ж ми з нею одночасно бачити однаковий сон?! Я нічого не відповіла. Бабуся присіла на край ліжка і розповідає далі: «Не спалося мені. Коли чую — хвіртка гримнула. Думаю, кого о такій порі несе? Раптом у те вікно, що у твоїй кімнаті, тихесенько постукали, потім удруге. Підвелася. Це чужі, бо всі в селі знають, в яке вікно стукати. Потім знову як затарабанить, а ти як зойкнеш — в мене аж мороз по спині. Кого ж то носить о такій порі?.. Ну, та спи, не бійся, кому ми потрібні? Якийсь п’яниця переплутав домівки». Бабуся посиділа, посиділа та й почовгала до себе в спальню, а мені поворухнутися страшно. Так і не стулила очей, аж доки за вікном не почало сіріти.