Старанно намагаюсь повторити урок майстер-класу. Як на зло гострий кінчик коси сковирнув землю. Сподівався почути коментар типу: «От біда! Переводяться на світі чоловіки. Ні косити, ні ножа наточити, ні дров нарубати». Та дідусь мовчав. Я струсив землю, відступив трішки, відвів косу і м’яко опустив її в траву. Трішки потягнув і знову послабив, легенько підштовхуючи вперед. Коса захопила тоненьку смужку трави й підрізала її під самий корінь.
— Отава. Ще не встигла задубіти. Не косовиця — а втіха, — говорить дідусь.
— До чого тут наша левада до Оттави в Канаді?
— От дурненький, — позад мене засміявся батько.
Я не помітив, коли він підійшов до нас.
— Отава — це молода трава, що виросла на місці скошеної. Соковитішої за неї зараз немає в усьому світі. Через те й косити її легко, бо стебла повні соку і ще не встигли затвердіти.
— Що він каже? Про яку Канаду? — запитував дідусь, поглядаючи то на мене, то на батька.
— Столицею Канади є місто Оттава, — посміхаючись, пояснював батько.
— Чого стоїш? Складай скошене до ряднини та неси в двір. От-та-ва, — передражнюючи, мовив дідусь.
Після вечері мені нагадали, щоб не забув насипати курям ячменю, а коли вони сядуть на сідало, то зачинити хлівець, бо ввечері може шастати куниця чи приблудний пес. Я все уважно слухав, киваючи головою, й не міг дочекатися, коли вони поїдуть.
Тільки-но авто зникло за рогом, підморгнувши наостанок червоними вогниками стоп-сигналів, я шаснув до хати. Не терпілося пересвідчитися, чи лишилось повідомлення від Тетяни ВКонтакті? Може, то якась маячня, і його й справді не було? Проте коротенький текст був на місці. Я довго не міг визначитися, чи варто написати відповідь? Помізкувавши, все ж таки набрав коротеньке: «Пам’ятаю все. Та не все можу зрозуміти».
Від Андрія жодної звістки. Мабуть, впав у депресію від того, що нічого не клеїться. Не буду і я озиватися. Спробував попрацювати над програмою. Та кудись поділась впевненість. Ідея здавалась несерйозною. Очима стороннього дивився на себе вранішнього і гірко сміявся над власними вигадками.
«А час іде, спливає. Оце б уже щось зробив. Просунувся на крок уперед. А що з того вийде — побачиш. А зазнаєш поразки, то й соромитись нікого. Неквапно, вагаючись, створив код для переміщення графічних зображень. Пригадав правила табуляції, без яких неможливо зрушити з місця в написанні програми. Цю роботу програмісти називають «кодівством». Уроки давалася мені дуже важко. Я ледь не молився на головну букву програмування, що пишеться як догори перевернута «л» і зветься наблою. Не простою штучкою виявилося створення інтерфейсу. Хапався за роботу з усіх кінців, і всюди натикався на перешкоди.
Телефонний дзвінок змусив усе відкласти.
— Серж! Мерщій до нас!!! — благала Оксана. — В нашій хаті літає сич!
Про це слід би повідомити Дмитра! Але як не намагався вдихнути життя у мобілку, вона тільки холодно блимала темним екраном і не хотіла реагувати на мої доторки. Зозла пожбурив її на диван і прожогом вискочив з хати.
Щоб скоротити шлях до Оксаниної хати, побіг навпростець через городи, витолочуючи дозрілий ячмінь, розчавлюючи огірки, помідори, спотикаючись через гарбузи, дині, кавуни, плутаючись у височезній кукурудзі.
У двір я зайшов з городу. Хатні двері — навстіж. На вулиці чути голоси. Раптом хтось заволав: «Ой лишенько, дитино, не чіпай ти його!» Хвіртка відчинилась і назустріч мені рішуче зайшов Олег, а слідом Оксана з дядьком Миколою, сусідом через дорогу.
— О! І ти вже тут! Зараз будемо виганяти сича з хати, — розпорядився він. — Йому треба допомогти вибратися надвір.
— Оксано, ти телефонувала Дмитрові? — запитав я.
— Олежик сказав, що через якогось оскаженілого горобця не варто нікого турбувати. Він і сам впорається.
А Олег з дядьком Миколою тим часом увійшли до хати.
— Дай мобілку, а то я так спішив, що свою вдома забув. Зателефоную Дмитрові.
Подзвонити мені не вдалося: пронизливий крик зляканої птахи наче розрізав тишу навпіл. Аж мурашки по спині. Брязнув розбитий посуд, задзвеніло скло. Олег зі скривавленим обличчям вибіг на поріг.
— Я ж тобі казав, хлопче, не чіпай його! Не послухався?! Мерщій несіть води! — голосно вигукував сусід.
Хвіртка навстіж відчинилася, і до двору вкотилися бабусі з усього кутка…
— Чого ти скімлиш?! — я сердито смикнув Оксану. — Роби, що велять! Воду! Йод, зеленку!
— Я не піду до хати! Там сич!
— Я зараз до сусідів, — зметикував дядько Микола.
Олег присів навпочіпки на порозі. Сорочка і джинси покривалися плямами крові. Рукою він тримався за шию. Я оглянув обличчя — всього лише кілька подряпин.