Я відкрив течку з початою роботою. Одразу ж впало в око, що над програмою хтось добряче попрацював…
Щоб скласти все це докупи, необхідна була програма звукового супроводу, щось на зразок «QSound Multi Speaker System». Не виїжджаючи з Ліщинівки, її дістати неможливо. Можна скачати з інету, та кепська швидкість. Просити Андрія, щоб він перекинув мейлом? Доведеться відповідати на питання типу: «А навіщо? Що ти з нею робитимеш?»
Код графічного програмування, послідовність сигналів запиту користувача, кольорові відтінки — все це було новим і жодного разу мною не практикованим. Що ж, спробую. І я занурився в роботу. Та всі мої починання ніяким боком не стикувалися з раніше створеними блоками програми. Справа зайшла в темний і глухий кут. Безпорадність почала дратувати. Спересердя вимкнув ноутбук. Перевтома дається взнаки. В такому разі — до праці по господарству.
Тільки-но вийшов на ґанок — зателефонував Дмитро.
— Не забув?
— Ти про що?
— Про сича.
— Якого саме?
— Ми ж домовлялися, що ти його викопаєш.
— Знаю. Скінчу поратися і зроблю, як і обіцяв.
— Не зволікай. Це серйозно. До речі, чув, що того сича, який залетів до хати Оксаниної бабусі, вчора підстрелили?
— Як це трапилось?
— Зібралася вся вулиця, і стали чекати, коли ж та пташка випурхне на волю. Хтось із чоловіків приніс мисливську рушницю. Влаштували засаду. А сич не дурний: зачекав, доки остаточно стемніє, і аж тоді вилетів. Однак він дав маху, бо взяв курс не на городи, а на вулицю. А там на стовпі, ти ж знаєш, потужний неоновий ліхтар розміром з маленьку диню. Несподіваний удар світла збив з пантелику сича, і він, як летюча миша, почав ширяти туди-сюди над землею, аж доки не луснувся об паркан. Там, під парканом, по ньому й пальнули.
— Добре, що все так скінчилось. А то він наробив би лиха.
— Все, що міг зробити, він зробив. Такі птахи нізвідки з’являються і зникають в нікуди.
— Складно говориш..
— Не до розмов. Телефонуй, коли виконаєш обіцяне.
«Припустимо, що сичі в цьому випадку — це тільки вдавані птахи, а насправді — енергетичні згустки, що кимось запрограмовані на певну дію. Лишається нез’ясованим походження старої жінки. Стривай, чи не її я бачив (чи, може, примарилось?) тієї ночі, коли прийшов на Тетянину могилу, щоб забити цвях. Що їй потрібно?! Чим я можу їй завадити?» — міркував я, повільно чвалаючи на пошуки місцини, де батько закопав нічного птаха. Знайти не так просто. За добу грудочки свіжої землі обвітрились, висохли, і їх уже не відрізнити від безлічі інших. Тож довелося навпочіпки обстежувати кожен сантиметр землі навколо купи гною. Сидіти ось так, розчепірившись, зручно перші три хвилини, а далі починають затікати ноги, ступні, болить спина, і вже починаєш думати не про те, чим зайнятий, а як би швидше випростатися в повний зріст. Якщо так просуватимуться пошуки, то й до вечора не впораюся. Я стомлено зітхнув. Незабаром мають повернутись дід з батьком, а я ще й за холодну воду не брався. Зайшов з іншого боку і вже не так прискіпливо продовжив пошуки. Звернув увагу на невеличку ямку. Підвівся, підійшов ближче, щоб краще розгледіти: глибиною не більше за штик лопати. Але не схоже, що копали. Виламав хворостинку і почав длубатися в нагорнутій землі. З пухкого чорнозему вигорнув одну, а потім ще кілька маленьких пір’їнок. Уважніше придивився — стовідсотково не курячі. Бабуся не тримає курей темно-сірої масті. Значить, я напав на слід. Але де ж сич? Опустився на коліна біля ямки, на дні якої ще зовсім недавно лежав справжній скарб. Хто ж міг так оперативно поцупити?
Клацнула хвіртка.
— Агов! Хазяїн вдома?
— Вдома!
— Виходь боротися! — лунав бадьорий голос Олега.
— Ти?.. Втік?..
— То божевільні тікають, а нормальних людей з лікарні виписують, — усміхався Олег. — Через п’ять днів навідаюся до лікарні, щоб зняли шви. Рана маленька, але глибоченька. Заживе, як на собаці.
— Ми думали, щонайменше тижнів зо два…
— Розповідай, як ви тут? А ще краще — гайнемо до Оксани.