— Часом не сусідське курча поцупив? Ану покажи, — лагіднесенько промовляю я, ставлю мисочку і наближаюся до нього.
Пес підвів голову, і я покотився зо сміху, бо це вже був не собака, а справжня сатана в пір’ї. Полкан зрадів обіду, енергійніше заметляв хвостом, схилив голову на бік, але з місця не зрушив.
— Ну йди, йди, сюди, паничу. Делікатес подано, — я підсунув йому миску з їжею.
Собака підійшов до миски, а я — до залишків його прихованих запасів. Посеред купи пір’я лежала голова... сича. Осторонь — залишки хвоста. Навіть кістки перемолов.
— Сергію, ти де? — почув батьків голос.
— Тату, ходи сюди.
— Що там?
— Тільки поглянь.
— А чому б собаці його не з’їсти? Він же не здох. Вважай, що птаху підстрелили на полюванні. Чим не ласощі? Не розумію, чого ти засмутився? Сича шкода? Опудало для біологічки? Дрібниці. Привеземо їй з села щось оригінальніше.
Олег не помилився — врожай в садах Глибокої Криниці видався цього літа багатим: гілки яблунь, груш, абрикосів та слив вгиналися від стиглих плодів. Дарма він переймався тим, що хтось раніше за нього розпочне збір дарів, бо сюди вже давно ніхто не навідувався. Всюди вимахав такий бур’янище, що хоч у хованки грай. Щоб струшені яблука не губилися бур’янах, під деревом доводилося витолочувати справжні хащі.
— От бачиш! Я ж казав, — радісно вигукував Олег.
— Як пахнуть! Ніколи не думала, що запах стиглих яблук може заповнити усе довкола, — дивувалася Оксана.
— Нудьгуєте в мегаполісах, мрієте про моря, а зо- всім поруч — справжнісінький рай, і вхід до нього безкоштовний.
Посмакувавши білим наливом, перейшли до груш, а від них — до абрикосів, далі — до стиглого й солодкого, як мед, аґрусу.
— Як хороше! Тобі тут подобається? — Олег обійняв Оксану за плечі і пригорнув до себе.
— Я так переживала за тебе. Ти такий сміливий і відважний.
— Я звичайний. Кожен би вчинив так.
— Я тобі подобаюсь? — її тихий шепіт змішувався з шелестом листя вгорі.
— Так.
— Уявляєш, того дня ви могли мене не помітити. Проїхали б повз двір, приміром, на годину раніше, або іншою дорогою. Ми б розминулися. А наступного літа я сюди не приїхала б ні за які гроші. І ми ніколи б не дізналися про існування одне одного.
— Таке вигадуєш. Невже я б тебе не помітив? Пригадуєш, як ми кружляли на скутері?
— Доки ледь не перекинули домовину з покійною бабою Кожущихою? — розсміялась Оксана і пригорнулась до нього.
— Соромно. Ладен був крізь землю провалитися.
— Незабаром літу кінець. Але можна влаштовувати побачення в скайпі, спілкуватись ВКонтакті чи Однокласниках, зрештою, тупо протягом доби обмінюватися есемесками, приколюватись в асьці, та все це, на жаль, не живе. Я вже починаю усією люттю ненавидіти інтернет. Краще б вигадали щось таке, за допомогою чого б людина могла за лічені секунди долати тисячі кілометрів. Був би такий пристрій: натиснув кнопку, задав географічні координати — і за мить ти вже там. Уявляєш?
— Не біда, щось придумаємо. Скажімо, що нам заважає приїхати в Ліщинівку на осінні, зимові і весняні канікули? — Олег захоплено будував плани.
— Здається, ми збиралися на Ворсклу!
— А ти хочеш?
— Ні.
— Я також.
З усмішкою на вустах, вона мрійливо дивилася на клаптики синього неба, які проглядали поміж листя яблунь. За розмовою швидко спливав час. Вони й не помітили, як сонце покотилося до обрію.
— Ходімо поблукаємо хутірцем просто так, — запропонувала Оксана, підвелася і взяла Олега за руку.
— Якщо йти, то не в бік кладовища, а там, де поле зі стиглим ячменем. Ти чула, як о цій порі шепочуться між собою колоски ячменю?
— Вигадуєш. Тільки ми вміємо шепотітися.
— І колоски також. Щоправда, лише тоді, коли достигають. Легенький вітерець коливає море стиглого ячменю, і кожен колосок торкається іншого своїми вусиками, і тоді, якщо уважно прислухатись, над полем стоїть тихий, незвичайний шепіт.
— І про що ж вони шепочуться?
— Дідусь казав, що то зерно проситься до комори.
— А ти мрійник.
— Я вірив у цю казку! Міг годину просидіти край поля і вслухатися у шерхотіння стиглих колосків.