Лаштуючись у дорогу, він не міг позбутися думки, що після того, як Полкан зжер завороженого сича, мало щось трапитися. Дмитро попередив про це, але чого саме остерігатися — він і сам не знав. «Звичайно, крила у нього не виростуть і вночі не пугукатиме, як сич, але поведінка зміниться стовідсотково», — застеріг він.
Чорна Тамара
Сутеніло. Займалися перші зорі. З усіх боків до Глибокої Криниці поспішали відьми: хто кішкою, хто пташкою, хто собакою, а інші долітали подихом вітру, хмаринкою чи людською тінню, хиткою й розмитою.
Обачніші оминали села та містечка польовими дорогами, лісами, а менш обережні, тобто молодші, прямували навпростець через подвір’я, людські городи, господарства. Домашні собаки здіймали лемент, кішки сичали, розпушуючи хвости, і втікали геть.
Відома в Україні екстрасенс і власниця мережі езотеричних салонів пані Безвідерна поспішала о тій порі до хутора, ледь вмістившись на задньому сидінні здоровезного чорного джипа. Її численні учні по салонах обслуговували чималу армію вбитих горем людей: начебто втручалися в складні сімейні ситуації і обнадійливо говорили, що от-от все владнається, впевнено обіцяли бізнесменам, що не за горами той час, коли на них нападуть гроші, намагалися повернути до сімей затятих гульвіс і таке інше. Безпосередньо на прийом до пані була черга на кілька років уперед. А ще вона мала декілька продуктових магазинів і ресторанів у великих містах країни. Казали, що до неї часто навідуються дружини найзаможніших і найвпливовіших людей країни. Словом, вона була шанована, завжди бажана та почесна гостя будь-якої пори в будь-якому місті.
Та її шлях на вершину шани й слави був непростий. І, як то часто трапляється, вирішальну роль у цьому відіграли випадкові обставини. Про них йтиме мова трохи згодом. Слід зазначити, що таких корифеїв «езотеричних наук», які вміли бездоганно виконувати свою роботу, залишилося не так уже й багато. І це вони нині квапляться до Глибокої Криниці в надії виправити ситуацію, бо через легковажність та лінь зневажили науку старої тростянецької відьми, яка, помираючи, відкрила їм потаємні знання володіння предметами світу видимого і невидимого. Зробила вона це не без жалю, дуже неохоче. Справа в тім, що таємниця, якою вона все життя мріяла оволодіти, відкрилася їй за кілька років до смерті. Знання, що давали неймовірну силу і відкривали безкрайні можливості, прийшли, на жаль, уже тоді, коли через старість та хвороби відьма не могла ними скористатись. Тож, за законами чаклунського світу, довелося роздати отриманий скарб іншим. Дістався він їй випадково, але цілком заслужено, оскільки вона все ж таки зуміла скористатись нагодою, яку їй подарували дівчата з Ліщинівки. Хоча з подібними проханнями до відьом, знахарів, екстрасенсів звертаються тисячі. Та не кожен з них уміє й знає, як обернути це на власну користь.
Тонкощі такої справи були їй відомі з дитинства. Багато чому навчила мати, бо хотіла, щоб родинну справу колись продовжила донька. В дитинстві мати не раз розповідала доньці про сімейне горе, що змусило покинути узбережжя Чорного моря й утікати на схід. І вони, найзаможніші люди Одеси, були змушені покинути чималі статки й бігти світ за очі доти, доки не їх перестануть переслідувати. Так вони й опинилися в тихому Тростянці на Сумщині. Грошей, прихоплених поспіхом перед втечею, вистачило, щоб зіп’ясти невелику хатинку. Хоча тих коштів, що лишилися десь захованими в Одесі, вистачило б, щоб забудувати половину Тростянця добротними цегляними будинками.
То що ж змусило їх тікати?
Ненька заробляла знахарством і ворожінням. Виконувала вона свою роботу чесно та якісно, за що й була знана не тільки в Одесі, навіть із сусідньої Бессарабії до неї їхали люди. Маючи безмежні можливості, владу, мати забула, що в їхньому ремеслі існують межі, за які не слід переступати. Але крок за межу був зроблений.
Догорало літо, й лінивий вітерець гнав шкарубким асфальтом безлюдної Старокиївської вулиці сухе листя каштанів, завчасно спалене одеським сонцем. Настояне на прохолодній волозі моря, ранкове повітря пахло скошеними десь ген за містом хлібами, стиглими яблуками, медовими грушами, персиками, динями.
Тамара прокидалася вдосвіта, накидала на плечі покривало й подовгу сиділа на терасі, очікуючи, поки прокинеться мати й згодує сніданок.
Деталі того серпневого ранку назавжди вкарбувалися в її пам’ять.
У ранковій тиші заскреготали гальма авто, хряснули дверцята й за мить зателенькав дзвінок. «Піди скажи, що я скоро вийду», — гукнула зі спальні мати. Незнайомець не став чекати під ворітьми й мовчки пішов слідом за Тамарою до будинку. В нічній сорочці, босоніж, мати саме вийшла зі спальні, коли до вітальні, слідом за Тамарою тінню увійшов ранковий гість.