— Ну що за нетерплячка! Я ж просила почекати, — приглушено-хриплим голосом невдоволено мовила мати.
— Здрастуй, Ольго, — тихо, не відриваючи погляду від підлоги, відповів чоловік й стомлено сів у крісло.
— Ой! Петровичу, доброго вам у нашій хаті. Даруйте, спросоння не розгледіла, — враз пожвавішала мати, упізнавши в напівтемряві добре знаного в місті ювеліра на прізвисько Казбич.
— Закінчилися в моєму житті добрі ранки.
— Облиште. Ось я зараз кави…
— Сядь, Ольго.
— Томочко, принеси нам узварчику. Спробуйте, це заспокоїть.
— Мене вже ніщо й ніколи не заспокоїть. Цієї ночі вбили мою єдину доньку, нелюди тричі вдарили її ножем у груди.
— Лишенько! — сплеснула руками мати Тамари.
— Не за втішаннями я прийшов до тебе, Ольго, а за допомогою. Відтепер мене нічого не цікавить у житті. Хочу знати лише одне — хто вбивця. Певен, ти це зумієш зробити. А це ось, — він дістав із сумки й поклав на стіл оксамитовий згорток, — плата за роботу. Не відмов мені, будь ласка, скромно віддячити за твою роботу.
Чоловік повільно розгорнув пакунок й так само не кваплячись склав злитки золота у рівненькі стосики.
— Сім кіло червоного золота. Повір, Ольго, коли б мав більше, — усе віддав би без краплі жалю, бо цінніше за золото — лише діти. Прошу тебе, допоможи знайти вбивцю.
— Сховай. Я ніколи не беру гроші наперед.
— А ти не бери. Вважай, що я приніс на тимчасове зберігання. А коли знадобиться, тоді й візьмеш.
— Нехай буде по-твоєму. Зайдеш в обід.
З першими променями сонця звістка про вбивство сімнадцятирічної красуні облетіла все місто. Були й такі, хто вбачав у цьому нещасті розплату за надмірну жагу до наживи й лихварство, яким Казбич і заробив свої чималі статки.
Його донька якийсь час зустрічалася з Аркадієм — сином директора одного з ресторанів, доброго приятеля Казбича. Та кілька місяців тому з маловідомих причин закохані посварилися. За донькою ювеліра став увиватися Лакши, син циганського барона. Дівчина, кажуть, була норовлива: не проганяла циганчука, але й не підпускала близько. Вела себе так, напевне, навмисно, щоб розпалити ревнощі. Задовга непевність у стосунках дратувала цигана. Подейкували, що він начебто якось обмовився в товаристві, що чекати вже несила і вразі відмови зведе зі світу себе й дівчину. Через те циганчука одразу після вбивства дівчини взяли під арешт.
В обід, як і було домовлено, Казбич знову прийшов до ворожки. Зліва, під піджаком, де зазвичай внутрішня кишеня, на спеціально зшитих ремінцях щільно прилягала до тіла кобура з пістолетом. Він був певен, що ім’я вбивці вже відоме й рішуче налаштувався чинити помсту.
— Дно домовини, перш ніж туди покласти доньку, вистеліть тим, що я поклала до цього вузлика, — мовила Ольга у відповідь на його схвильоване «Ну, хто ж він?»
— Ольго, не за цим я прийшов.
— За півгодини до того, як повезете покійницю на кладовище, я прийду попрощатися. Ти мусиш стояти зі мною поруч. Бажано не один, а в оточенні рідних та близьких, — говорила ворожка, не звертаючи уваги на невдоволення Казбича.
— Та можеш хоч зараз іти й цілу добу сидіти поряд з домовиною. Ховатимуть завтра. Я хочу знати ім’я вбивці.
— Дізнаєшся, якщо зробиш так, як я кажу, а не хочеш — то згорток лежить на тому ж місці, де ти його поклав сьогодні вранці.
— До цвинтаря процесія вирушає о чотирнадцятій. Отже, до зустрічі о пів на другу.
Покійницю вбрали у білосніжну весільну сукню, обклали букетами білих троянд. На тлі чорного одягу людей довкола домовина була схожа на острівець снігу, що мав ось-ось розтанути під променями сонця. Коли ворожка увійшла на подвір’я, в натовпі зашушукалися. Відразу ж їй назустріч вийшов Казбич, взяв під руку й провів до труни. Звісно, появи Ольги ніхто, крім нього, не очікував. Змовкли схлипування, й на подвір’ї запала незвична тиша, до якої час від часу вривалося лише далеке гуркотіння трамваїв та сигнали автомобілів. Й раптом хтось злякано зойкнув, натовп захвилювався, а потім завмер. На грудях покійниці крізь білосніжну сукню, саме там, де вбивця встромив ножа, проступила маленька цяточка крові, поруч з’явилися ще дві й за мить кров залила багрянцем усі груди. Розжався тендітний кулачок, випускаючи срібного хреста, й рука поволі ковзнула до грудей, наче хотіла затулити рани. Обличчям покійниці пробігла тінь, уста ворухнулися в гіркій посмішці, по щоці стекло кілька сльозинок, розтулилися вії, дівчина повільно повела очима й, зустрівшись поглядом з Казбичем, тихо, наче вітер, прошепотіла: «Тату, забери в Аркадія й поклади в домовину ніж, інкрустований тобою». І знову стулила повіки...