Все розписано, як по нотах: на могилі Тетяни помре саме той, хто в хрест забив цвях. І старій відьмі вже вкотре за цю ніч почулося, як скрипить, відкриваючись для неї єдиної, брама до «центру в центрі всіх центрів». Вона переможно засміялася й метнулася вітром наздоганяти відьом, які вже мали дістатися кладовища. Відтепер час вимірювався секундами.
Відьмаче товариство було ще далеченько від кладовища, коли високо в небі над ними прошелестіла Жанна. Ніхто не звертав уваги ні на сміх у небі, ні на вітер, який сердито шарпав одяг. Вони нічого не помічали й не чули, бо завзято сперечалися, яким саме способом убити хлопця. Кожній хотілося похизуватися, заявити про себе як про неперевершену майстриню.
З останніх сил стара відьма зганяла над їхніми головами хмари. Зіштовхнувшись, вони сипонули на землю купу вогню. Ніхто з жінок не встиг і зойкнути: потужні розряди енергії вмить перетворили їх на попіл. Це додало відьмі впевненості. Вона поквапилася до могили Тетяни.
Аж раптом звідкись почувся зляканий зойк. Неподалік того місця, де хвилину тому яскравий жмут блискавок спопелив гурт ворожок, стояла, притиснувши руки до грудей, пані Безвідерна. Вціліла вона дивом. За якусь хвилину до розправи відьма відстала від гурту, подріботівши попід розлогий кущ бузини по нужді.
Безвідерна вклякла на місці й жадібно хапала ротом повітря, наче воду ковтала. Хотіла заволати — та кудись подівся гучний, басовитий, як у чоловіка, голос. Кинулася бігти — підкосилися ноги, тіло зробилося ватяне, неслухняне. Однак вона звелася й ступила кілька кроків, злякано озираючись довкола. «Тікати!!! Щодуху бігти назад, до джипа. Он що задумала, сучка стара. Перехитрила!»
Жанна вгледіла жіночу постать і спершу не йняла віри, розгубилася, стурбовано міркуючи: «Безвідерна??? Яким дивом?! Невже її блискавка не бере? Виходить, вдавала з себе нетямущу?! Була артисткою й залишися нею. Зараз я тебе провчу, коза драна».
Перші кроки далися Безвідерній надто тяжко: вона шпорталася у траві, спотикалася і врешті, не встигнувши підстрахуватися руками, гепнулася, вдарившись обличчям об землю. Удар вибив їй щелепу, ніс і губи заюшили кров’ю, а перед очима пливло марево, наче вона ще маленька біжить росяною травою назустріч мамі й чим коротше відстань до неньки, тим вище й вище вона підіймається в ранкове небо й голосно кличе з собою, а ген там, у синій та прозорій високості, ніжно посміхаються дідусь з бабусею й сварять, піднімаючи догори руки і хитаючи головами, мовляв, не бігай по росі. Материн голос повернув Безвідерну до тями. Повільно звелася на ноги. Ступила кілька кроків і знову впала як підкошена. «Господи, що ж це зі мною. Де ж мої силоньки?» Втямивши, що їй вже не звестися — поповзла навкарачки назад, до воріт кладовища, пам’ятаючи, що звідти не так далеко й до хутірця, а там, біля сільбуду, лишився джип.
Жанна посміхнулася, тішачись із безпорадного плазування суперниці, описала над кладовищем коло й спустилися до Безвідерної.
— Народжений повзати довго в кредит ходив пішки, — зловтішно мовила Жанна й штовхнула жінку ногою в бік.
Та вмить беркицьнулася на бік і заголосила:
— Ноги цілуватиму! Все робитиму, що скажеш! Тільки не вкорочуй віку!
— Нічого не вдієш. Ти його сама вкоротила.
— Не зараз! Дай пожити ще день. Нехай діти хоч поховають мене, як людину.
— Ти й так в борг живеш, стерво. Скаменій з розплющеними очима! — Жанна повільно провела рукою над головою Безвідерної, потому тричі обійшла навколо неї, щось промовляючи.
Густа трава навколо жертви закишіла червами та пацюками, й за мить живий килим щільно вкрив її тіло.
— Що ж, нехай буде по-твоєму: поживи ще з півгодини, доки черви сточать твоє смердюче м’ясо, а на світанку кісточки розтягнуть собаки. Згодом дійдуть руки й до твоїх діточок. Отже, спи спокійно, моя подруго. Нарешті ми з тобою квити, — Жанна вдоволено посміхнулася й здійнялася в небо.
Та вмить її сили, які ще хвилину тому легко підкорювали стихії природи, швидко почали танути. Вона розгубилася, метушливо кидалася з боку в бік, сподіваючись устигнути покінчити з хлопчиськом.