За цей час кожен з нас вилущив щонайменше по мішку насіння, з’їв причеп кавунів з динями і стільки ж яблук з грушами. Овочі та фрукти ми збирали по всіх ліщинівських садах та городах, бо не будеш же красти щовечора в одного й того ж господаря, адже нестача, сягнувши критичної кількості, стане помітною. А це вже подія, що приверне увагу всього села. Винуватців знайдуть одразу ж, бо дітвори, яку можна в цьому запідозрити, окрім нас, у селі немає.
Після соняшникового насіння, десь о десятій вечора, ми вирушали на пошуки десерту. Дмитрові було лячно, а мені після всіх пригод це було приємною прогулянкою. Тож він лишався стояти на шухері, а я прочісував баштан і швиденько вертався зі здобиччю.
Та згодом такі посиденьки й походеньки Дмитрові набридли, і він перестав приходити, мовляв, бабуся гнівається, що він десь вештається ночами. А ввечері йти одному до Оксани я ніяк не наважувався. Так і нидів кожен наодинці. Схоже, що програма ніби й розпочала діяти, але чомусь зволікає з найважливішими для мене епізодами.
Мене не полишало передчуття, що флешка, куди перекочувала програма, має десь пропасти. Тому я щодня перевіряв, чи вона на місці. Приємно було тримати її в руці й уявляти, що там, на крихітному просторі причаїлись неймовірна сила, здатна поміняти місцями день і ніч. Але без компа, без затиснутого в лівій руці цвяшка ця сила була всього лише мертвим ієрогліфом. Поряд із флешкою, в маленьку кишеню дорожньої валізи поклав дбайливо згорнутий талісман Дмитра. Повернусь до Харкова — одразу ж заламіную цей папірець.
Вже не один раз я заходився розмірковувати, чи варто про все, що зі мною трапилося, розповідати Андрієві. Звичайно, я гадав, що не слід цього робити, але як пояснити, звідки в мене взялася програма? Питань виникало чимало, і всі вони виявилися доволі непростими. Як їм дати раду?
— Серж, я більше не можу. Ще годину — і я від нудьги збожеволію, — скаржилася телефоном Оксана.
— Ще не все так кепсько, адже ти не одна.
— Тоді запропонуй що-небудь.
— Зайду до тебе, і підемо до нашого алхіміка, — запропонував перше, що спало на думку.
— Я хочу на Ворсклу.
— Даруй, у мене скутера немає.
— Так на велосипеді...
— Тобто?
— Вдвох на одному велосипеді. Посадиш мене на багажник. Я ж легенька, як Дюймовочка.
— Давай!
— Я чекаю. Хочеш, то попередь нашого Дмитрика, нехай збирається, щоб не чекати півгодини у нього під двором.
— В Конотопі, мабуть, усі такі вайлуваті.
— До зустрічі.
Нарешті! Програма почала виконувати моє завдання. Це добре, та не зовсім. Оскільки необхідно час від часу до обставин, які складаються, вносити корективи. А компа немає! І тепер, стиснувши в руці флешку, я схвильовано міряв кроками кімнату. Ось він лікоть, та не вкусиш. Чи не мотнутися великом до Тростянця. Там, напевно, є інтернет-клуб. І, звичайно, я приверну до себе увагу присутніх, якщо сяду до компа з цвяшком у руці. Ні, цей варіант не годиться.
Мені на радість, Дмитро відмовився їхати на річку. Велосипед, відремонтований дідусем, став як новий: пофарбований у синій колір, нове сідло, а добре змащені-перемащені підшипники, ролики та решта деталей перетворювали їзду на політ лайнера. Просто пісня, а не велик!
Оксана чекала за двором на лавочці. Побачивши мене ще здалеку, вийшла на дорогу, а коли я порівнявся з нею, дала знати, що не варто зупинятись, і на ходу пір’їнкою злетіла на багажник. Звичайно, на скутері було набагато швидше, але, зрештою, куди нам поспішати? Я налягав на педалі, а Оксана скаржилася: «Час збиратися до школи. Так уявляєш, Серж, моя мамця планує шопінг на шкільному базарі. Я ледь телефон з рук не випустила, коли дізналася. Вона ніби й забула, що я вже давно не навчаюся в молодших класах...»
Оксана таки наполягла заїхати до Дмитра, мовляв, вона сама спробує його переконати скласти нам компанію.
— Не хочеш з нами? Слухай, Дмитре, це вже серйозні симптоми, — жартувала киянка.
— Візьми книжку з собою. На березі почитаєш, — порадив я.
— Нічого ви не тямите, — зітхнув Дмитро. — Читати таку літературу на березі річки, де то гуси гелгочуть, то вітер шарпає сторінки, а там, гляди, й ви здіймете галас — це варварство. І взагалі, чого це я перед вами виправдовуюся?
— Не ображайся, дурненький, я жартома, — лагідно усміхнулась Оксана. — Краще розкажи нам, що ти в них таке цікаве надибав?
— Якщо розповідати, то й дня не вистачить. І ви не зрозумієте, — відповів Дмитро, підвівся, мовчки пройшовся туди-сюди і повів далі. — Але таки скажу. Ви повинні це знати. Літо закінчується. Всі ми скоро роз’їдемося, і невідомо, чи колись побачимося. Тому ви повинні дещо знати. Сприймати на віру чи ні — справа ваша. Але знайте, що на світі не має нічого дивного, тобто аномального, бо всьому є пояснення. І наші пригоди — це не пригоди, а закономірні події. Багатовимірний простір, щоб ви знали, це не вигадка фантастів, а така ж реальність, як і той вимір, в якому ми з вами живемо, в межах якого існує наш світ. Навколо нас, на мікроскопічній відстані один від одного, існують інші світи. Це гіпотетично доведено науковцями. Сподіваюся, ви чули про неймовірні можливості нанотехнологій? Так от, учені обіцяють, що застосування нанотехнологій дасть змогу радикально змінити умови людського життя на краще. Але все, чим нахваляються вчені, успішно застосував ряд цивілізацій на Землі набагато раніше за нас. Коротше, — Дмитрові, мабуть, здалося, що нам не цікаво, і він спробував викладати думки простіше: — Все те, що ми звикли називати магією, — це і є загублені або ж навмисне приховані знання. Долати космічні відстані за секунду, проходити крізь стіни, читати думки інших і передавати їх на відстані — все це було, є і буде. Ви ж самі ось нещодавно переконалися в цьому, — Дмитро на секунду замовк, дивлячись на мене.