Я подумав, що це умовний знак проілюструвати його слова прикладами, але він продовжив:
— Рецепт чудес дуже простий, але доступний не кожному. Приміром, можна передбачити своє майбутнє шляхом поєднання двох елементів таблиці Менделєєва. А ми все торочимо, що все це не що інше, як чорна магія, чаклунство! Колись люди вважали блискавку проявом гніву богів. Нам нинішнім це смішно, бо ми знаємо про електрику, плюс і мінус і все таке. Але нас насторожує, коли хтось ніби читає твої думки або коли ми зустрічаємося з привидами. Ми боїмося полтергейстів та інших загадкових явищ тільки тому, що не можемо зрозуміти їхню природу, яка насправді доволі проста. Зараз спробую вам це пояснити. Навколишній світ є матеріальним і водночас нематеріальним, тобто видимим і невидимим.
— Чекай! Це ти загнув. По-твоєму, я нематеріальна? Така собі повітряна фея з Києва? А захочу — стану онукою Оксаною баби Сльозки? Хороша казка, але не для нашого віку. Збирайся, Дмитрику, краще з нами, бо ти схибнешся остаточно, начитавшись своїх талмудів, — порадила Оксана.
— Це не так легко зрозуміти, — стомлено зітхнув Дмитро. — От через те, що ти є одночасно і повітряною феєю, і онукою баби Сльозки, можна змінювати світ навколо зусиллям власної свідомості. Я от вичитав, що людина бачить тільки те, в що вірить. І це, Оксано, пояснює твоє ставлення до всього того, що я говорю. Ти віриш в існування привидів, от ти їх і бачиш, але насправді це ніякі не привиди, а інший, ніким не досліджений вид матерії. Добре, на сьогодні досить. Помізкуйте над почутим. Принагідно продовжимо бесіду. А тепер мені пора. Ні, чекайте, — спохопився Дмитро. — Забув сказати, що жалюгідні потуги вчених усього світу щодо запуску адронного колайдера з точки зору древніх цивілізацій просто смішні. Це все одно, що лівою ногою чухати праве вухо, оскільки можливості, що нібито будуть досягнуті завдяки колайдеру, в тому числі і подорож в минуле чи майбутнє, можуть бути реалізовані набагато простіше. Все це давно застосовують окремі люди, не виходячи з квартири. Тому цей проект приречений, бо не можна посадити дерево догори корінням. Хочете, давайте поб’ємося об заклад? На сто кіло шоколадних цукерок?
— Та я й не знала про те, що ти говориш, як його... кола…
— Колайдер, — посміхнувся Дмитро. — Ти стовідсотково чула, але не звернула уваги, бо тебе це не зацікавило. Цю новину навіть бабусі обговорюють, бо хтось пустив чутку в газетах та по телебаченню, що момент запуску колайдера обернеться кінцем світу. Насправді ж це гра великих дядьків-фізиків у пісочниці.
— Я у фізиці, як свиня в апельсинах, — байдуже махнула рукою Оксана. — Тому й не дивно, що до цього часу про це нічого не чула. Як на мене, то моделювання одягу — це наука, яка варта хоч якоїсь уваги, а решта, як ти говориш, гра великих дядьків у пісочниці. Дмитре, ось краще послухай, що я тобі скажу. Чому ти не хочеш з нами відпочити? Незабаром скінчиться заслання, повернешся до свого Конотопа, законсервуєшся у своїй квартирі й читай хоч до чортиків, а в перерві між читанням будеш що згадувати? Літо, друзів і Ліщинівку.
— Я незримо з вами. Побачимось.
— У Дмитра стріха зовсім з’їхала. Шкода. Що з ним буде далі? Як ти гадаєш? — зітхнула Оксана, вмощуючись цього разу не на багажнику, а попереду мене, на рамі. — Крути педалі, Сержику. З усіх засланих на цей безлюдний острів у степах України одні тільки ми ще не втратили здоровий глузд.