Дмитро сидів у книжковій облозі, а ми з Оксаною щодня їздили на Ворсклу. А вечорами, взявшись за руки, блукали тихими сільськими вуличками. Тепер замість троянд я дарував айстри. Їх у Ліщинівці сила-силенна. Коли вони розквітають, то моя бабуся каже, що сонця побільшало.
— Спасибі, Сержику. Це сумні квіти.
— Отакої! Скільки вечорів приносив — і нічого, а сьогодні квіти раптом сумні!
Переміни в її настрої я помітив ще з самого ранку, коли ми ходили до лісосмуги збирати шипшину. Я цікавився, що трапилось, але вона делікатно відмовчувалась. Втім, всяке буває: може, бабця нагримала, а може, просто настрій зіпсувався. Чого лізти в душу? А от «сумні квіти» мене зачепили.
— Квіти не можуть бути сумними. Хіба що в руках сумних людей, — заперечив я.
— Айстри — це провісники осені. Надворі ще літо, а вони попереджають, що скоро осінь. Не люблю час падолисту й дощів.
— І я не люблю, бо школа починається.
— А тепер і літо не люблю, — сказала дівчина й відвела погляд вбік. — І Ліщинівку не люблю, і все, що з нею пов’язане, бо…
Вона раптом розплакалася, сховавши обличчя в долоні. Я розгубився й не знав, чим зарадити. Обійняв за плечі, але вона відсахнулася, підвелася з лавочки й відійшла на кілька кроків.
— Оксано, що з тобою?
— Зараз все поясню. Ось заспокоюся...
Вона сіла поряд, взяла мою руку. Вся тремтіла, аж мені холодно стало.
— Візьми, накинь на плечі, — я простягнув свою спортивну кофту.
— Мені вже нічого й нікого не треба. Вибач, Серж.
— Не розумію, ти про що?
— Про все. Про троянди, про купання, про поцілунки. Вибач.
— ???
— Вибачаєш?
— Тобто?
— Забудь мене і все, що було поміж нами. Як тобі це пояснити? — зітхнула Оксана. — Я вважала, що наші стосунки з Олегом — це просто гра, розвага. А як тільки він поїхав, то мені стало його бракувати. Я все частіше й частіше про нього думала, згадувала. Він не міг телефонувати, бо за кордоном дорогий роумінг, і слав есемески. Я їх читала, як молитву, як замовляння, сто разів на день. А потім з’явився ти, вірніше, ми стали разом проводити час. Я сподівалася, що це якось витіснить мої думки, але сталося навпаки: я ще частіше стала його згадувати...
— О’кей! — я різко підвівся, бо здавалося, що моє серце ударами розіб’є груди. — Можеш далі нічого не говорити.
Ми стояли один навпроти одного, так близько, що я відчував на обличчі її уривчасте тепле дихання. Важко було змиритися з думкою, що вже більше ніколи не відчую його так близько.
— І ти пробачиш мене? — запитала стиха.
— Пробачу.
Оксана обійняла мене й знову розплакалася.
— Заспокойся. Адже ми про все домовились.
— А ти як? Я ж тобі подобаюсь?
— Подобаєшся.
— То що ж тепер?
— Нічого…
— Ти вибачаєш?
— І ти мене також вибач.
— Ти ні в чому не винен.
— Винен. І не менше за тебе.
— Ти мужній, — підвела погляд Оксана.
— Не перебільшуй. Ти добре вчинила, що остаточно розібралася у власних почуттях.
— До завтра? — запитала Оксана.
— До завтра. Насильно не полюбиш, — прошепотів я їй услід, пригадавши десь вичитану мудрість, зміст якої зрозумів аж ось коли, і почвалав додому.
Що я тільки не передумав тієї ночі!
Вірно говорила Тетяна, що не кожне бажання варте того, щоб збутися. Ясна річ, що нелегко буде все отак воднораз взяти і обірвати. А щоб менше прислухатися до щему в серці, слід чимось зайнятися.
В селі, перегукуючись між собою, заспівали перші півні.
А вранці мене розбудив бадьорий батьків голос.
— Вставайте, графе, на вас чекають великі справи.
— Нехай би ще хлопець подрімав, — мовила бабуся.
— І так все літо проспав. Пора за діло братись.
Наспіх поснідавши, я осідлав велосипеда і помчав до Дмитра прощатися. Ми обмінялись мейлами. Жартуючи, обіцяв йому, що буду набридати своїми питаннями про таємні знання древніх цивілізацій.
Завітав і до Оксани. Обом було ніяково. Вона, напевне, думала, що я заїхав до неї просто так, як завжди.
— Можна я тобі телефонуватиму час від часу? Наприклад, привітаю з Новим роком, з Першим вересня? До речі, а коли в тебе день народження? — я першим порушив мовчанку.
— Чотирнадцятого січня. А в тебе?
— Тридцять першого грудня.
— Цікаво! Ти народився на Новий рік, а я на Старий Новий рік. Зазвичай зранку бабуся тебе навантажує дорученнями по господарству, а що ж сьогодні? — запитала Оксана.