Молодий офіціант приніс чай, легке тістечко і тінню щез. Правильний тут підбір персоналу, не заважають, не строять бісики. Катя ненавиділа льстиву увагу обслуги… Були на жаль в її житті часи (молода дурна) коли вона на таке велась і могла опинитись в ліжку (диван у прийомній теж до нього прирівнюється) у симпатичного офіціанта, патрульного ППСника чи охоронця офісу. Хоча один охоронець і затримався в її житті. Покоривши її неймовірною увагою, здатністю прийти на допомогу посеред ночі, довготривалими залицяннями… Та і взагалі носився навколо неї кілька років так, наче в нього в сраку ракета була вставлена. Але, варто Каті було повірити, що її справді кохають, вийти за нього заміж, народити дитину (той факт, що то було одночасно, несуттєвий) як виявилось, що він такий же як і всі. Ще і інтелектом не сильно позначений. Тож зараз, прокидаючись зранку, Катерина першою справою ховала якнайдалі роздратування, що викликав в неї чоловік, дитина, зйомна квартира і взагалі власне життя, надівала життєрадісну ввічливу маску, готувала, піклувалась, допомагала порадами, керувала, вивчала, аналізувала, вела перемовини і взагалі вела життя успішної бізнес леді. Кому яка справа, що за тією успішною дорогою маскою? Точніше Катя точно знала - всім байдуже. Головне, щоб вона гарно виконувала свою функцію дружини, матері, керівника, працівника. І вона виконувала, на всі 100, якщо не 200! Вона сильна, вона все може! Хоча ні, була в неї подруга, яку не цікавили ці всі ролі, яка чомусь постійно намагалась познімати всі маски, докопатись до суті, розібратись де сама Катя і її бажання, а де – її незліченні личини. Так, личин було багато. Варто було зняти одну, як одночасно з’являлось дві-три нові – притаманна Каті манера самозахисту. Але чим далі по життю, тим менше Катя вважала за необхідне знімати їх і власне розбиратись де маска, а де сама вона. То було іноді занадто болісно і безрадісно… Це в юності було цікаво, іноді навіть корисно. Але отримавши кілька разів під дих від тих, хто бачив її без маски, Катя більше не допускала таких дурниць. Життя навчило її тримати удар. Удар від незнайомців, колег по роботі, удари від самих близьких людей… І маски в цьому ой, як допомагали. Тож чи варто знімати броню, якщо вороги навкруги?
Розклавши документи, Катерина заглибилась в контракт, який планували укласти її роботодавці. Контракт був як на зло багатомільйонний, зовнішньоекономічний і з купою підводних каменів. От де її роботодавці таке знаходять? Хоч би раз прозору поставку принесли, без космічних штрафних санкцій та купою обумовлень невинності контрагента! Ні, нам обовз’яково потрібно замовити будівництво цілісного комплексу в Литві, з замовленням обладнанні у німців, найманням працівників у Австрії, а керувати проектом поставити чергову бездарь з України! Бездарь, який може лише у відрядження раз на тиждень літати (звичайно, там же такі гарні добові), але по суті нічого не вирішувати, бо елементарно не розуміє тонкощів. Але ж якось перед власником він пояснює власну незамінність! І той йому вірить, хоча не перший рік знає, не перше будівництво веде і не вперше цей «професіонал» такі «дрова рубає», що потім її юридичний відділ тільки за голову хапається, думаючи, як врятувати підприємство від штрафів, скарг постраждалих та відшкодування спричиненої шкоди.
От як такі люди роками тримаються на своїх далеко не останніх посадах? І це ж не державний сектор! Це приватна структура з цілком реальним власником, який зацікавлений в економічній обґрунтованості діяльності власних підприємств! Чи варто тоді дивуватись, що по всій країні такий розгардіяш? Якщо в приватній структурі цілком пристойно себе почувають такі «прилипали» та любителі сидіти на «откатах», то що казати про державу, в якої красти кожний вважає чи не святим обов’язком? Катя, надивившись вдосталь на подібні ситуації, вже давно не вірила ні в світле майбутнє, ні в людей. Єдине, що собі дозволяла, так це відмічати, що, як то кажуть, «дна немає». Бо варто їй вирішити що ситуація і так вже така, що «на голову не надягнеш», що гірше просто нікуди, як життя знов доводить - гірше і дурніше не лише може бути, а і обов’язково буде.
Варто Каті було знайти гарного «лівого» клієнта, окрім основної роботи, та звикнути до нормального рівня достатку, як розвернулась війна на сході і клієнт, бізнес якого був весь там, тихо щез. Варто було повірити у власні сили та оформлення як професіонала, як держава на законодавчому рівні змусила всіх, хто приймає участь у судових процесах, терміново отримувати адвокатське свідоцтво. І нехай би для цього необхідно було здати лише кваліфікаційний екзамен. Так ні, як завжди в Україні це пов’язано з купою додаткових офіційних та неофіційних оплат (і не таких вже маленьких, облікованих далеко не в гривні, а в чомусь в доларах), витрачених нервів ( як тут не нервувати, якщо наприклад тільки в Києві швиденько «намалювалось» дві кваліфікаційних комісії, які сперечаються за повноваження), часу, вбитого на повторення вивчено матеріалу та вивчення нового, який їй при специфіці роботи задарма не був потрібен. І це ж ще не все! Ще потрібно пройти стажування (їй, котра сама кого хочеш повчити може!), оплачувати це стажування (рабська праця то дрібниці, тут пішли далі – працюй і плати за те що працюєш!), стати на облік як самозайнята особа і від того моменту регулярно, доки ти маєш статус адвоката, оплачувати державі гроші за те, що ти адвокат! Тобто українські законотворці (щоб їм до домовини потрапити та там і вертітись як пропелеру Карлсона) знайшли ще одну шикарну можливість «стригти шерсть» зі своїх громадян. От як можна поважати країну, керівництво якої таке чинить? Як поважати людей, що нічим окрім власних фінансових інтересів не цікавляться? А люди ж такі майже всі, ну хіба що окрім дітей та блаженних. Не дарма ж кажуть у кожного народу те керівництво, яке він заслуговує, бо воно вийшло з того ж народу!