Вітка стояла на широкому проспекті, якого досі ніколи в житті не бачила. Та найбільше вразило її те, що діялось навколо.
Всі машини чомусь їхали задом наперед, зупинялися перед світлофором тоді, коли на ньому спалахувало зелене світло, і зривалися, коли загорялось червоне. Через дорогу то там, то тут, лавіруючи між машинами, перебігали люди. Машини гальмували, наскакували одна на одну, розбивалися, але, як не дивно, міліціонер не звертав на порушників ніякої уваги!
«Чи не сплю я?» — подумала Вітка й ущипнула себе за руку. Їй аж запекло, й вона зрозуміла, що не спить!
«Спитаю у міліціонера, що це за проспект!» — вирішила Птурська й побігла до переходу. Та тільки вона ступила на білі смуги, намальовані по асфальту, як пролунав міліцейський свисток. Вітка озирнулася — кому це він? — але побачила, що люди, як і раніше, перебігають через дорогу де завгодно, а міліціонер махав рукою їй: іди, мовляв, сюди.
Вона підійшла до постового й відразу напосілася на нього:
— Не маєте права! Я переходом ішла! Он їх краще ловіть! — І показала на інших перехожих.
— Ен юімузор! — відповів міліціонер і додав: — Мав — фартш!
Вітка аж присіла на місці! На якій мові він говорить? Невже вона опинилася в якійсь іноземній країні?!
— Ун, ешдивш! — невдоволено мовив постовий і поліз у свою планшетку.
І раптом Вітка догадалася: та він же говорить слова навпаки! Вона сама колись так грала, тому й здогадалася досить швидко.
І Птурська знову все повторила постовому, але вже говорила так, як і він… А щоб вам далі було легше слідкувати за розмовами у країні Навпакинії, я буду переписувати їхні слова правильно…
— Я нічого не порушувала, — пояснила Вікторія. — Я йшла через перехід!
— Хе, — зрозумів її тепер постовий, — оце й є порушення! Вам — штраф!
Він витяг із планшетки плитку шоколаду й простяг здивованій Вітці.
— Що це? — не зрозуміла вона.
— Штраф!
— Як — штраф?
— Ви повинні тут же, на місці, з'їсти цей шоколад!
— Нічого не розумію… — прошепотіла вражена Птурська, але вхопила шоколад і вп'ялася в нього зубами.
Та тільки вона відкусила перший шматок, як обличчя їй скривилося, а з очей потекли сльози. Шоколад був гіркий, наче справжній перець, а то й гіркіший!
Вітка, хапаючи ротом повітря, змахнула сльози й заторохтіла:
— Це зовсім не шоколад! Ви, мабуть, помилилися!
— Шоколад! — кивнув головою постовий. — І ти мусиш його зараз же з'їсти, а то ще оштрафую! — І він видобув із планшетки цукрового півника на паличці.
«Коли в нього такий шоколад, то можна уявити, що це за півник!» — жахнулася подумки Вітка й замахала руками:
— Ні, ні! Я з'їм, ось, уже!
І вона заходилась відламувати чималі шматки шоколаду й, не розжовуючи, ковтати їх.
Зрештою вона так-сяк упоралася з плиткою. Доївши останній шматок, Вітка відчула в роті страшну гіркоту, язик їй прилип до піднебіння. Вона ковтнула густу, наче клей, слину і з зусиллям вичавила із себе:
— Де… я?..
— В Навпакиграді, славнозвісній столиці прекрасної країни Навпакинії! — відказав гордо міліціонер, який, певно, мав Вітку за іноземну туристку.
Вона вдячно кивнула постовому й подумала: «Ну й занесло! Треба хоч роздивитися гарненько. Коли тут усе, як цей штраф, то хоч топися!..» Вітка пересмикнула плечима при згадці про з'їдений штраф і побрела широким проспектом…
Що не кажіть, а цікавість таки переборола Вітчин острах. Ще б пак! Вона й не мріяла опинитись у країні, що схожа була на її власну Навпакинію.
А в тому, що Навпакинія ця таки справжня, Птурська пересвідчувалась на кожному кроці.
Вже помітно звечоріло, й на вулицях побільшало людей. Ось посеред проспекту зупинився тролейбус. Чималий натовп кинувся до нього, але двері не відчинилися. «Як у нас, — подумала Вітка, — в години пік!» Але вона помилилася. Замість дверей почали відчинятися вікна — і звідти посипались на дорогу пасажири. А ті, що чекали, теж відразу кинулися дертись у вікна тролейбуса. Якась бабуся з кошиком застряла у вікні. В цей час тролейбус рушив, і Вітка побачила, як бабуся відчайдушне замахала у вікні ногами!
«Ну й країнка!» — весело подумала Птурська й пішла далі…
Але тут вона просто перед собою побачила великий будинок із широким подвір'ям і прочитала табличку «АЛОКШ». «Школа!» — здогадалася Вітка й вирішила зайти.
На подвір'ї вона побачила гурт хлопців, які у вечорових сутінках, мов скажені, ганяли м'яча. Вітка спинилася. Хлопці зовсім не галасували, як наші хлопці під час гри у футбол. Вони купою гасали за м'ячем, штовхалися, давали один одному стусани. Воріт Вікторія ніде не побачила… Аж ось білявому здорованю вдалося відірватись від гурту, й він щосили загамселив по м'ячу. М'яч свиснув і, наче куля, з розгону врізався у вікно!