— Що сталося? — відразу перейшов до справи слідчий після того, як міцно потис руки Сергієві та своєму синові.
— Розумієте!.. — в один голос почали друзі.
— Не розумію! — перебив їх лейтенант Пчілка. — Коли будете говорити удвох — не розумію. Давайте хтось один. Ось ти, приміром, — тицьнув пальцем в Олега, — ти вмієш говорити коротко й по суті, а в мене кожна хвилина на рахунку.
Сергій зовсім не образився на слідчого, що той вибрав свого сина, бо чудово знав: Олег таки справді вміє говорити стисло й про головне. Те, про що Сергій розказував би з годину, його друг викладав за хвилини три-чотири.
Так було й на цей раз. Через три хвилини сорок одну секунду Олег уже закінчив свою розповідь про Вітку, Діму та Навпакинію.
Лейтенант Пчілка уважно вислухав сина і тільки похитав головою:
— Ох, і любите ж ви, хлопці, казками голови забивати!
— Це не казки, — заперечив Сергій.
— Ну, добре, добре, я подумаю, — заспокоїв його лейтенант і хотів щось додати, та за дверима почулися звуки якоїсь упертої боротьби, крики: «Пустіть!» — «Не пущу!» — і раптом двері з гуркотом розчинилися, й на килим, що вів до столу лейтенанта, впали сержант Сухоручко і — хто б ви думали? — батько Вітки!
— Це що таке?! — громовим голосом запитав лейтенант.
Сержант Сухоручко хутко підскочив, обсмикнув форму і злякано відказав:
— Ось… громадянин… Я кажу: «Не можна, зайняті», а він: «Все одно пройду!»
— Ви що, порядку не знаєте? — грізно глянув лейтенант Пчілка на Птурського, який теж уже встав і поправляв тремтячими пальцями галстук. Лейтенант, звичайно ж, упізнав батька Олегової однокласниці.
— Я все знаю! — злякано пробубонів Птурський. — Але в мене трагедія! Рятуйте!.. — І він важко впав на стілець, який своєчасно встиг підставити сержант Сухоручко.
— Бережіть нерви! — холодно кинув йому лейтенант. — І спокійно розкажіть, що сталося.
— Моя дочка зникла! — ледь вичавив із себе Птурський і раптом знепритомнів.
Сергій та Олег знітилися на своїх стільцях, а лейтенант Пчілка налив у склянку води з кришталевого, ручної роботи, графина, подарованого йому на честь успішного вступу на юридичний факультет, і простяг її Птурському:
— Ось, випийте й розповідайте нарешті!
Чи то владний тон слідчого так подіяв на непритомного, чи він просто прикидався, але Птурський відразу розклепив очі, вихилив зі склянки воду, цокаючи зубами, й почав:
— Моя донечка, учениця третього класу Вікторія Птурська, учора сказала, що йде ночувати до бабусі — матері моєї дружини, тобто тещі. А сьогодні вдень я подзвонив до тещі й узнав, що Віта до неї навіть не приходила! Та й учителька дзвонила, сказала, що й у школі її не було. Отже, її хтось украв! — І Птурський схопився за серце.
— Спокійно! — зупинив його лейтенант. — Не варто хвилюватися. Це для нас — дрібниця!
— Для вас, може, й дрібниця, — аж підскочив Птурський, — а для мене — _дочка_!
— Ви мене не зрозуміли, — зауважив слідчий. — Я мав на увазі, що ми дуже легко розшукаємо вашу дочку.
— То ви її знайдіть, благаю вас! — знову підскочив Птурський і зробив спробу впасти на коліна перед слідчим, але лейтенант Пчілка дужою рукою тренованого спортсмена підхопив його під пахви й виволік за двері.
— Додому! — наказав він Птурському. — Чекайте!
«Невже хлопці таки правду сказали про Навпакинію? — подумав слідчий, повертаючись до свого столу. — Доведеться перевірити!»
Він глянув на сержанта Сухоручка, який непорушно стояв посеред кабінету, й коротко кинув:
— Мою машину!
Сержант кулею вилетів за двері, а лейтенант Пчілка звернувся до Сергія:
— Зараз їдемо до тебе, поговоримо з Дімою!
— А ви у казки вірите? — обережно спитав його Сергій.
— Зрозуміло, ні! — усміхнувся слідчий. — Моя професія не дозволяє вірити казкам, а то їх стільки наплетуть, що не виплутаєшся.
— Так ви ж тоді не побачите Діму!
— Побачу! — впевнено відказав лейтенант. — У мене така професія: я мушу бачити все! Ну, поїхали.
І вони втрьох вискочили на вулицю, де на них уже чекала службова машина.
Бабуся, яка відчинила двері, побачивши на порозі Олега та свого онука, а поруч з ними лейтенанта міліції, не на жарт перелякалась. Але, впізнавши Олегового батька, відразу заспокоїлась і привітно запросила всіх до квартири.
І хоча Сергій сумнівався, та лейтенант Пчілка таки побачив Діму!
— То як це сталося, що ви відправили дівчину хтозна-куди, — звернувся до дідка слідчий, відразу приступивши до виконання свого службового обов'язку, — а самі й забули, як її повернути?