Там був намальований брудний хлопчисько, а внизу великими літерами написано:
НЕ МИЙТЕ РУК ПЕРЕД ВЖИВАННЯМ ЇЖІ!
— Зрозуміла? — спитав директор в ошелешеної Вітки.
— Зрозуміла…
— Тоді — їж!
— Не хочу! — аж здригнулася від огиди Вітка.
— Що-о?! — розсердився раптом директор. — Ану, їж негайно!
Вітка так налякалася, що обома руками почала запихати морозиво в рот… Але, ковтнувши, зойкнула і ледь не впустила банку: морозиво виявилось не лише солоним, а й гарячим, як окріп. Вона враз пригадала навпакинський шоколад і пожалкувала, що поспішила накинутись на морозиво.
— Не можу!.. — благальне глянула вона на директора.
— Мусиш!
І директор так блиснув очима, що Птурська знов схопилася за банку.
— Все… — нарешті хрипко просичала вона, ковтаючи останній шматок і відчуваючи, ще в неї наскрізь просолилися і язик, і живіт.
— Тепер — на уроки! — наказав директор і повернувся у свій кабінет.
Вітка, весь час спльовуючи, посунула до класу. Тепер вона вирішила галасувати без угаву: досить з неї того клятого морозива! Але язик у неї так розпух, що ледь ворушився в роті. Тоді вона руками й ногами почала грюкати по парті й по підлозі і до кінця уроків так вибилась із сил, що ледь виповзла з-під парти, коли пролунав останній дзвоник.
— Снідати! Снідати! — заверещали її нові однокласники, хоч за вікнами вже спускалася ніч, і щодуху помчали до їдальні.
На цей раз Птурська, хоч і зголодніла вкрай, вирішила більше нічого не їсти в цій ненормальній країні.
«Краще голодною бути!» — подумала вона й пішла до спальні.
Але у спальні не було жодного ліжка: сама гола підлога, а замість подушок черговий видавав кожному учневі грубезну дубову колоду…
«Збожеволіти можна! — жахнулася Птурська. — Треба до завтра якось перетерпіти. А завтра, казав директор, почнуться аж шість вихідних. Ото вже погуляю!»
Вітка забилася в якийсь темний закапелок під сходами, скулилась на купі ганчір'я, що валялося там, і заснула.
Тільки-но перші промені сонця зазирнули до вікон школи, Птурська прокинулась. Язик усе ще був солоний, ґулю на лобі не можна було торкнути, але Вітка почувала себе досить бадьорою.
Сподіваючись на шестиденний відпочинок, вона вибралася зі своєї схованки в коридор і пішла до виходу. Але на дверях її перепинили двоє хлопців із чорними пов'язками на руках — напевне, чергові.
— Ти куди зібралася? — єхидно поцікавився старший.
— Як — куди? — здивувалася Птурська. — Гуляти! Відсьогодні ж — вихідні.
— О-хо-хо! — зареготали чергові. — Ой, держіть, бо луснемо зо сміху!
— Ач, яка спритна! — нарешті вгамувався старший. — Гуляти, щоб ти знала, можна тільки у дні уроків, а у вихідні треба сидіти в школі.
— Новенька, мабуть! — презирливо хмикнув молодший. Вони підхопили Вітку під руки і, хоч як вона опиралася, потягли до директорського кабінету.
— Ось, — мовив старший Полікарпові Полікарповичу, вказуючи на Птурську, — гуляти надумала: вихідні, бачте!
Директор теж розреготався, а тоді наказав черговим:
— Посадіть її в комірчину зі старими партами та не забудьте замкнути, а то ще втече з незвички.
За хвилину Вітка вже сиділа в тісній комірчині, захаращеній уламками парт і якимось іншим непотребом. З жахом позирала вона на вологі брудні стіни, де виплітали мудре павутиння здоровецькі бридкі павуки.
Майже під стелею було невеличке незасклене віконечко, а в ньому даленів голубий шматочок дзвінкого травневого неба.
І зробилося Птурській так боляче й гірко на душі, що вона заплакала. Вона пригадала своїх однокласників, тата й маму, песика Бурчика. Потім згадала, як дошкуляла Сергієві, як знущалася з батьків… Схлипуючи й розмазуючи по брудних щоках сльози, Вітка дала собі слово більше ніколи в житті не завдавати нікому прикрощів, — аби тільки вибратись із цієї страшнючої Навпакинії!
Вона підхопилася на рівні ноги й вирішила спробувати вилізти крізь віконечко. Але дістатися до нього було не так і просто. Вітка побудувала з уламків парт піраміду й почала дертися на неї. Та піраміда раптом захиталася — і зі страшним гуркотом розвалилась!
Вітка ледь вилізла з-під уламків. Руки й ноги її були геть подряпані, під оком світився чималий синець, а нове плаття подерлося на ганчірки. Та Птурська знову й знову заходилась будувати піраміду — і нарешті добулася до вікна…