Така хвороба — це вже, звичайно, божевілля. На мою думку, найбуйніша психіатрична фантазія не спромоглася б вигадати щось подібне до цієї хвороби, і, якби ми щодня не бачили її на власні очі, важко було б наважитись і повірити в її існування. Тільки не думайте, ніби ви трохи допоможете хворому, радячи йому відволіктися, не перейматися такими пустими думками і замість отих химер робити щось путнє. Адже він і сам цього прагне, все це йому цілком зрозуміле, він поділяє вашу думку про свій нав’язливий симптом, ба навіть випереджає ваші слова. Проте інакше він не може: дії, які він виконує у своєму невротичному нав’язливому стані, породжені якоюсь енергією, що, либонь, не має відповідників у нормальному психічному житті. Він може тільки одне: зсунути і поміняти, замість однієї дурнуватої ідеї засвоїти другу в трохи пом’якшеній формі, перейти від однієї застороги чи заборони до іншої, виконувати замість одного церемоніалу другий. Нав’язливість, тиск він може лише пересунути, проте анітрохи не годен усунути їх. Можливість пересування всіх симптомів, унаслідок чого вони далеко відступають від своєї первісної форми, становить найголовнішу рису цієї хвороби; крім того, впадає у вічі, що протилежності (полярності), які пронизують усе психічне життя, в такому хворобливому стані проступають дуже яскраво. Разом з нав’язливими станами позитивного і негативного змісту в царину інтелекту проникає сумнів, який мало-помалу пожирає навіть те, що звичайно буває найпевнішим. Ці всі чинники вкупі спричиняють дедалі більшу нерішучість, млявість, обмеженість свободи. Причому до хвороби невротики з нав’язливим станом вирізнялися завзятістю вдачі, часом надзвичайною впертістю та, як правило, інтелектуальною обдарованістю, вищою за пересічний рівень. Такі невротики часто досягають дуже високого рівня етичного розвитку, виявляють надмірну сумлінність, більш ніж звичайну коректність. Вам може видатись, ніби знадобляться чималі зусилля, щоб бодай наполовину зорієнтуватись у цій суперечливій мішанині рис характеру і симптомів хвороби. Але поки що ми лише намагаємось зрозуміти деякі симптоми цієї хвороби та витлумачити їх.
Мабуть, з огляду на наш попередній виклад, ви прагнете дізнатись, як трактує сучасна психіатрія проблеми неврозу нав’язливих станів, але цей розділ психіатрії жалюгідний. Психіатрія дала назви різним нав’язливим станам, а про все інше мовчить. При цьому наголошує, що носії таких симптомів «дегенерати». Та відповідь незадовільна, це лише вартісна оцінка, присуд замість пояснення. Ми схильні припускати, що людям, які вирізняються з загалу, можуть бути властиві всілякі дивацтва. І тепер нам здається, що в осіб із такими симптомами має бути трохи інша натура, ніж у решти людей. Але тут постає запитання: «А чи більше вони “дегенеровані”, ніж інші невротики, скажімо хворі з істерією або психозами?» Отже, ця характеристика знову-таки вочевидь дуже загальна. Ба навіть можна засумніватись, чи обґрунтована вона, бо такі симптоми трапляються і у видатних людей, що вирізняються високим рівнем працездатності й відіграють важливу роль у житті загалу. Завдяки притаманній справді великим людям скромності та брехливості їхніх біографів ми, звичайно, вкрай мало дізнаємось інтимних подробиць про їхнє життя, та все ж виявляється, що один із них — фанатик правди, як-от Еміль Золя, а тоді ми чуємо про нього, що все життя він тяжко мучився через численні і вельми дивні нав’язливі звички.[32]