Міркуючи далі, ми доходимо висновку, що думка, ніби реальний страх — раціональний і доцільний, потребує ґрунтовного перегляду. Адже єдиною доцільною поведінкою перед загрозою небезпеки була б холодна, зважена оцінка власних сил, порівнюючи з величиною небезпеки, і подальший висновок, що саме дає найбільше шансів на щасливий кінець: утеча, оборона чи, може, власний напад. Коли триматися такого міркування, для страху не лишається місця: все, що стається, відбулося б так само добре або навіть краще, якби страху не виникало. Адже ви знаєте: коли страх надміру сильний, він виявляється вкрай недоцільним, паралізує всяку дію і навіть утечу. Реакція на небезпеку звичайно складається з суміші афекту страху і захисної дії. Сполохана тварина боїться й утікає, але доцільна тут «утеча», а не «страх».
Тож з’являється спокуса припустити, що в зародженні страху ніколи немає доцільності. Можливо, ми краще зрозуміємо цю думку, якщо ретельно проаналізуємо ситуацію страху. Перший її елемент — це готовність до небезпеки, що виявляється в підвищеній сенсорній чутливості й моторній напрузі. Цю очікувальну готовність безперечно слід вважати за корисну, бо, якби її раптом не стало, це могло б мати серйозні наслідки. Від неї, з одного боку, походить моторна дія — передусім утеча, а на вищому щаблі — активна оборона, а з другого боку — стан, який ми відчуваємо як страх. Що більше розвиток страху обмежується самим тільки його зародженням, просто сигналом, то з меншими перешкодами відбувається перехід — готовність до страху поступається дії, то доцільнішим стає весь процес. Отже, як на мене, готовність до страху — доцільний компонент, а розвиток страху — недоцільний компонент того, що ми називаємо страхом.
Гадаю, не слід заглиблюватись у питання, чи слова «страх», «боязнь», «переполох» мають у нашій мові однакове або різні значення. На мій погляд, страх — це певний стан, незалежний від об’єкта, тоді як при боязні вся увага спрямована на об’єкт. Натомість переполох, здається, має окреме значення, а саме: це стан, спричинений несподіваною небезпекою, якому не передувала готовність до страху. Тож можна сказати, що з допомогою страху людина захищається від переполоху.
Вашої уваги, мабуть, не уникла певна багатозначність і невизначеність в уживанні слова «страх». Здебільшого під страхом розуміють суб’єктивний стан, у якому опиняється людина, відчувши, як у ній «розвивається страх»; такий стан називають афектом. Що ж таке афект у динамічному розумінні? Вочевидь щось поєднане з багатьох компонентів. Афект охоплює, по-перше, певні моторні іннервації, або способи вияву, по-друге, певні відчуття, що до того ж діляться на два види: сприймання моторних дій, які відбулись, і безпосередні чуття насолоди або страждання, які становлять, як кажуть, домінантну ноту афекту. Проте я не вірю, що цим переліком пояснив вам природу афекту. При деяких афектах, здається, можна прозирнути глибше й дізнатися, що ядром, яке поєднує всю цю комплексну структуру, є повторення певних дуже важливих попередніх життєвих переживань. Ці переживання можуть бути лише вкрай ранніми враженнями дуже загальної природи, що їх скорше можна знайти в попередній історії виду, ніж індивіда. Щоб ви краще зрозуміли мене, я міг би сказати, що стан афекту збудований так само, як напад істерії, і те, і те — наслідок, осад спогаду. Істеричний напад можна порівняти з новоутвореним індивідуальним афектом, а нормальний афект — з виявом загальної успадкованої істерії.
Лише не думайте, ніби моя розповідь про афекти — визнане надбання нормальної психології. Навпаки, це уявлення, які постали на ґрунті психоаналізу, і тільки в цій царині вони узвичаєні. Те, що можна дізнатися про афекти з психології, — приміром, з теорії Джеймса-Ланґа, — для нас, психоаналітиків, незрозуміле й не варте обговорення. Проте й своє знання про афекти ми не вважаємо за абсолютно точне; це лише перша спроба зорієнтуватись у тій темній царині. Тепер поведу далі: при афекті страху ми, здається, вже знаємо, яке надто раннє враження він відтворює раз у раз. Ми кажемо, що це акт народження, при якому відбувається те поєднання чуття страждання, реакцій спротиву й соматичних відчуттів, що стає прообразом усіх ситуацій, коли виникає загроза життю, і відтоді відтворюється в нас як стан страху. Величезне подразнення, породжене перервою в оновленні крові (зупинкою внутрішнього дихання), становило тоді причину переживання страху, тобто перший страх мав токсичну природу. Сама назва Angst («страх») — angustiae, Enge («тіснява», «тиск») — наголошує таку особливість, як утруднене дихання, що було тоді наслідком реальної ситуації, а тепер майже послідовно відтворюється в афекті. Крім того, цілком можна припустити, що вперше стан страху виник при відлученні від матері. Ми, звісно, переконані, що завдяки незліченним людським поколінням схильність до повторення цього першого стану страху так глибоко вкарбувалася в організм, що жоден індивід не може уникнути афекту страху, навіть коли його, як легендарного Макдуфа, «із лона материнського дочасно вийнято»,[41] тобто він не зазнавав народження. Що стало прообразом страху в решти тварин — не ссавців, — ми сказати не можемо. До того ж ми не знаємо, який комплекс відчуттів відповідає в цих створінь нашому страхові.