Замість описувати численні випадки я розповім вам лише про один, коли мені судилося постраждати через мою лікарську сумлінність. Багато років тому я взявся лікувати аналітичним методом одну юну дівчину, яка вже довгий час боялася виходити на вулицю й лишатися сама вдома. Після довгих вагань хвора нарешті призналася мені, що її уява зайнята тими любовними стосунками, які існують між її матір’ю та заможним другом родини і які їй випадково трапилося спостерегти. Вона була така необережна — або ж надміру метикована, — що натякнула матері про теми наших розмов під час аналізу і тим часом змінила своє ставлення до матері, наполягаючи, що ніхто інший, крім матері, не вбереже її від страху лишатись удома на самоті, і злякано заступала їй двері, коли та намірялася вийти з дому. Давніше мати й сама була дуже нервова, але кілька років тому одужала, пройшовши курс лікування у водолікарні, — додаймо до цього те, що в тому закладі вона познайомилась із чоловіком, з яким у неї склалися стосунки, що задовольняли її в кожному аспекті. Ставши пильною під впливом наполегливих доньчиних вимог, мати зненацька зрозуміла, що означає страх її доньки. Вона стала хворою, щоб зробити свою матір полонянкою й відібрати в неї свободу, потрібну для підтримки зв’язку з коханцем. Мати недовго вагалась і враз поклала край шкідливому для неї вихованню. Дівчину помістили в клініку для нервовохворих і довгі роки демонстрували її як «бідолашну жертву психоаналізу». Стільки ж років ходили про мене лихі чутки з приводу нещасливого кінця того лікування. Я мовчав, бо вважав себе зв’язаним принципом дотримання професійної таємниці. Через кілька років від одного зі своїх колег, що навідував той заклад і бачив там дівчину з агорафобією, я довідався, що про зв’язок її матері з заможним другом родини дізналося все місто і, мабуть, законний чоловік і батько схвалив його. Ось задля якої «таємниці» пожертвували одужанням дівчини.
У передвоєнні роки, коли наплив пацієнтів із багатьох країн зробив мене незалежним від ласки чи неласки рідного міста, я став дотримуватись правила не брати на лікування жодного пацієнта, що не є sui juris, не є незалежним від інших в усіх найважливіших життєвих аспектах. Таке собі може дозволити не кожен психоаналітик. З моєї застороги ви, напевне, виснували, що задля успіху психоаналітичного лікування пацієнта слід забирати з родинного кола, тобто провадити терапію тільки на тих, хто перебуває в закладах для нервовохворих. Але тут я з вами не погоджусь: набагато вигідніше, коли хворий — якщо тільки він не дійшов до стану тяжкого виснаження — протягом лікування перебуває в тих самих умовах, у яких йому доведеться боротись із вимогами свого повсякденного життя. Тільки нехай родичі не знищують цієї вигоди своєю поведінкою, а насамперед нехай не відчувають неприхильності до лікаревих зусиль. Але як можна вплинути на чинники, які нам анітрохи не підвладні! Ви вже, звичайно, здогадалися, якою мірою перспективи лікування залежать від соціального середовища пацієнта і культурного рівня його родини.
Усе це створює досить похмурі перспективи для ефективності психоаналізу як терапії, навіть якщо списувати переважну кількість наших невдач на несприятливі зовнішні чинники! Прихильники аналізу радять нам відповісти на те зібрання терапевтичних невдач статистичним звітом про наші успіхи. Але й така пропозиція мене не приваблює. На мою думку, статистика буде безвартісна, якщо послідовно подані в ній дані не будуть однорідними, а випадки невротичних захворювань, у яких провадили лікування, справді не будуть еквівалентні з усіх поглядів. Крім того, часовий проміжок, який здатна охопити людина, надто короткий, щоб можна було судити про надійність одужання, а багато випадків узагалі не можна оприлюднювати. Адже йдеться про осіб, чиї хвороби, так само як і факт лікування, слід зберігати в таємниці, — отже, й про їхнє одужання теж не можна поширюватись. Але найдужче мене стримує міркування, що до питань терапії людство ставиться ірраціонально, тож немає жодної надії вплинути на нього з допомогою раціональних аргументів. До терапевтичних новацій ставляться або з несамовитим завзяттям, як-от, наприклад, коли Кох уперше оприлюднив дані про ефективність свого протисухотного туберкуліну,[43] або з глибочезною недовірою, як-от до справді благословенних Дженнерових щеплень, що й сьогодні ще мають непримиренних опонентів. До психоаналізу вочевидь ставляться з упередженням. Якщо комусь пощастило вилікувати тяжкий випадок, можна почути: «Це ніякий не доказ, за такий час хворий і сам би одужав». А коли хворий, що вже пройшов крізь чотири цикли депресії й маячні, потрапив до мене на лікування в проміжку після меланхолії і через три тижні в нього знову почалася маячня, всі його родичі і навіть закликаний на пораду високий медичний авторитет були переконані, що цей новий напад — не що інше, як наслідок провадженого аналізу.