Вона вдихнула лавандові пахощі і прийняла правицею келих з вином, піднесений незрівнянною Карбонадо.
[Вулиця За Святим Мартином, м. Львів, пізній вечір 14 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]
Бронзовий кльоцок тричі вдарив у чоло залізну лев'ячу голову. Учень пірата тепер чекав, коли вузькі, ковані металом двері відчиняться. Натомість у тих дверях на рівні його обличчя відкрилося маленьке заґратоване віконце.
«Хто там?» — запитав звідти низький чоловічий голос.
«Мир Вам, отче! Це до Вас бідний прочанин, що йде від гори Кармелю і гори Сіону».
Це був пароль. Двері почали відчиняти. Якщо слух не підвів убивника, було відсунуто та піднято не менше п'яти засувів і клямок. За дверима його прийняв товстий похмурий чернець у грубій сутані. Він уважно придивився до обличчя Джіованотто, мовчки кивнув і провів гостя через ошатний дворик до кам'яної каплички. Двері приміщення були відчинені, теплим світлом світила лампада, перед іконами молився ще один монах. Учень пірата застиг у шанобливому чеканні. Він молитовно склав руки, але не молився. В цій резиденції він був уперше. Його очі ретельно обстежили навколишні предмети. За низькими деревами було видно вкриту слюдяними пластинами двоповерхову споруду, високий цегляний мур, дровітню і металеву скриню для вугілля. Все дихало спокоєм, добротністю, впорядкованістю і заможністю. Люди, які тут мешкали, не відволікалися на марноту навколишнього світу.
Нарешті чернець підвівся з колін й обернувся. Він мав надзвичайно шляхетне обличчя: римській ніс, різко окреслене підборіддя і високе чоло. Глибоко втоплені очі дивилися проникливо. Довге сиве волосся ченця, ретельно розчесане і викладене на манер старосвітської перуки, надавало йому патріаршої величі. Ланцюг золотого хреста на його сутані перечеплювався за агатові ґудзики і звисав красивими петлями.
— Jezus Gloria magna![48] — прошепотів Джіованотто, впав на праве коліно і поцілував сапфір на персні ченця.
— Niech bedzie pochwaliony Jezus Krystus па wieki wieczne![49] — відповів чернець і допоміг Джіованотто підвестися. — Ти, сину мій, прийшов у скорботні часи. Десять днів тому ми поховали нашого Станісласа.
— Jezu! Авво Тобіасе, я теж приніс Вам гіркі звістки!
— Розповідай! — звелів чернець.
Вони сіли на ослінчик під деревом. Товстий монах підніс авві лаковану патерицю, запалив смолоскип і вирушив перевіряти мури. Тобіас уважно вислухав звіт Джіованотто. Слухав він із заплющеними очима, поклавши легкі пещені долоні на посох, час від часу киваючи величною головою. Кілька разів він перепитував і задавав уточнювальні запитання. Як не дивно, але звіт про дні перебування Джіованотто в маєтку Яблоновської зацікавив Тобіаса чи не більше, аніж розповідь про загибель зажерливого пірата.
— Ти не був достатньо наполегливим, — підсумував Тобіас звіт учня. — Тепер тобі доведеться доводити справу до кінця самому.
— Бомбара був старшим. Я змушений був коритися.
— Мартін Бомбара (нехай спасеться у Бога грішна душа його!) був лише простим найманцем. Живою зброєю, яка зіпсувалася від неробства. На жаль, на жаль… Тобі ж, сину мій, була довірена таємниця Реліквії.
— Але ж, отче, я не отримав належних повноважень.
— Так. Це була помилка наших начальників.
Якійсь час вони сиділи мовчки. Потім Джіованотто наважився спитати:
— А що сталося з братом Станісласом?
— Його вбили.
— Хто?
— Вороги Господа Бога нашого.
— Це якось пов'язано з Реліквією?
— Ти, сину мій, задаєш забагато запитань.
— Вибачте, отче.
— Про Реліквію небезпечно казати вголос навіть за цими мурами, зважай на це. Сьогодні відпочинеш, а завтра, після Служби Божої, я поміркую щодо подальшого. Ночуватимеш тут, тобі приготують кімнату і підігріють воду. Виходити в місто тобі суворо заборонено… До речі, за тобою не було очей?
— Я був обережний.
— Станіслас теж був обережний, упокій Боже душу його! Й що? А він, до речі, був утричі досвідченіший і спритніший за тебе. Ми осиротіли.
— Якщо вже у Львові, отче…
— Що «у Львові»? У Львові! Львів ніколи не був нашою надійною твердинею. Це місто пихатих патриціїв і зажерливих крамарів. Усі продажні, всі гордовиті. Всюди зрада, єресі, юдейські інтриги, звіряча хтивість і вільнодумство… Йди!
— Благословіть, отче.
Тобіас махнув рукою на знак закінченню аудієнції. Джіованотто ще кілька хвилин чекав на благословення, не дочекався і засмучений рушив за товстим монахом. «Відмовився благословити!» — не міг заспокоїтися він. Їжі він теж не отримав, лише воду для пиття і миття. Кімната була крихітна і темна. А ще Джіованотто ніяк не міг відбутися від підозри, що десь у стіні кімнати є хитра дірочка для стеження за гостями. Тому перед сном він ревно став до молитви і півтори години провів на колінах.