Заявивши, що соціальний характер формується способом життя конкретного суспільства, я хочу нагадати читачеві про те, що було сказано в першому розділі про проблему динамічної адаптації. Людина справді формується відповідно до потреб економічної та соціальної структури суспільства, але при цьому її пристосовність не є безмежною. Не лише задоволення певних фізіологічних потреб є імперативною необхідністю — існують ще й невід’ємні психологічні властивості людини, що також потребують задоволення, бо їх фрустрація призводить до відповідних реакцій. Що ж це за властивості? Найважливішою з них видається тенденція до зростання, розвитку, реалізації здібностей, які виникли в людині протягом історії, зокрема потенціал творчого й критичного мислення, спроможність мати різноманітні, тонкі емоційні й чуттєві переживання. Кожна з цих здібностей має власну динаміку: з’явившись у процесі еволюції, всі вони прагнуть до прояву. Ця тенденція може пригнічуватися, фруструватися, але таке придушення призводить до нових реакцій, зокрема до появи деструктивних і симбіотичних імпульсів. Також схоже на те, що ця загальна тенденція до зростання (психологічний еквівалент аналогічної біологічної тенденції) веде до специфічних тенденцій, наприклад прагнення до свободи й ненависті до пригнічення, оскільки свобода є фундаментальною передумовою для будь-якого зростання. Знову ж таки, прагнення до свободи може бути пригнічене, може зникнути зі свідомості індивіда, але навіть у такому випадку воно продовжує існувати в потенційній формі та виявляти своє існування свідомою або підсвідомою ненавистю, якою завжди супроводжується таке придушення.
Як уже зазначалося, ми також маємо підстави припускати, що прагнення до справедливості і правди є невід’ємною властивістю людської природи, хоч і може бути придушеним і викривленим[172], як і прагнення до свободи. Було б просто, якби ми могли знову спертися на релігійну або філософську доктрину, що пояснює наявність таких тенденцій або вірою в те, що людина створена за образом і подобою Бога, або відповідним законом природи. Проте за допомогою таких пояснень ми не можемо будувати лінію аргументації. На нашу думку, єдиний спосіб пояснити це прагнення до справедливості та правди полягає в аналізі всієї історії людини — на рівні суспільства й індивіда. Завдяки такому підходу ми виявимо, що для всіх позбавлених влади справедливість і правда — найважливіша зброя в їхній боротьбі за свободу і розвиток. Окрім того, що протягом усієї історії більша частина людства мусила боронити себе від сильніших груп, які придушували її та експлуатували, кожен індивід у своєму розвитку в дитинстві теж проходить через період, що характеризується станом безсилля. На нашу думку, в такому безсиллі і виникають такі риси, як почуття справедливості та правди, перетворюючись на потенційну здатність, притаманну людині.
Так ми доходимо до розуміння факту: попри те що характер особистості формується основними умовами життя й не існує біологічно встановленої людської природи, природа людини має власну динаміку, яка є активним чинником у еволюції соціального процесу. Хоча ми все ще не можемо чітко встановити, з точки зору психології, в чому саме полягає сенс цієї людської динаміки, але ми змушені визнати, що вона існує. Намагаючись уникнути помилок біологічних і метафізичних концепцій, ми не маємо припускатися настільки ж серйозної помилки соціологічного релятивізму, у якому людина вважається не чим іншим, як простою маріонеткою, керованою нитками соціальних умов. Невід’ємні права індивіда на свободу і щастя ґрунтуються на закладених у людині властивостях: на її прагненні до життя, до розвитку і реалізації здібностей, що розвинулися в ній у процесі історичної еволюції.
Тут ми можемо ще раз нагадати про найважливіші відмінності між психологічним підходом, на основі якого побудована ця книжка, і точкою зору Фройда. Перша відмінність докладно розглядалася в першому розділі, тому досить лише нагадати, що ми розуміємо людську природу як обумовлену історично, хоч і не применшуємо значення біологічних факторів і не вважаємо, що питання може бути правильно сформульоване в межах біологічних факторів, протиставлених культурним. Друга відмінність полягає в тому, що основним підходом Фройда був погляд на людину як на одиницю, замкнену систему, наділену природою певними фізіологічно зумовленими прагненнями, тож розвиток характеру особистості він інтерпретує як реакцію на задоволення або фрустрацію цих прагнень. Натомість, на нашу думку, фундаментальним підходом до вивчення людської особистості є розуміння відносин людини зі світом, з іншими людьми, з природою та собою. Людина первинно є соціальною істотою, а не самодостатньою, як вважає Фройд, для якої потреба в інших людях заради задоволення інстинктів є лише чимось другорядним. Тому, на наш погляд, індивідуальна психологія по суті є психологією соціальною, або, за визначенням Саллівен, психологією міжособистісних відносин; ключова проблема психології полягає у ставленні індивіда до світу, а не в задоволенні чи фрустрації окремих його інстинктивних прагнень. Питання про те, що ж відбувається з інстинктивними прагненнями людини, слід розуміти як частину більш загального питання про відносини людини зі світом, а не як самостійну, основну проблему психології. Отже, у межах нашого підходу потреби і прагнення, що виникають довкола відносин індивіда з іншими людьми (наприклад, любов, ненависть, ніжність, симбіоз), є основними психологічними явищами, тоді як за Фройдом вони є лише вторинними наслідками фрустрації або задоволення інстинктивних потреб.
172
Фромм використовує тут слово