Якщо узагальнити, то середньовічна церква підкреслювала гідність людини, свободу її волі, цінність і значущість її зусиль; вона звертала увагу на схожість людини й Бога, її право бути впевненою в Божій любові. Люди почувалися рівними, як брати, через їхню подібність до Бога. У пізньому Середньовіччі, у зв’язку з розвитком капіталізму, посилювалися невпевненість і сум’яття, проте водночас зміцнювалася тенденція наголошувати на ролі людської волі та людських зусиль. Ми можемо припустити, що й філософія Відродження, і католицькі доктрини пізнього Середньовіччя відбивали дух, панівний у тих соціальних групах, економічне становище яких давало їм відчуття сили й незалежності. З іншого боку, теологія Лютера висловлювала почуття середнього класу, який боровся проти влади церкви й обурювався з приводу нового грошового класу, відчував загрозу від поширення капіталізму й був охоплений безпорадністю й індивідуальною нікчемністю.
Система Лютера, наскільки вона відрізнялася від католицької традиції, мала дві складові; причому в загальній картині його системи, загальноприйнятій у протестантських країнах, на одній із цих складових завжди наголошували більше, ніж на іншій. Перший аспект указує, що Лютер дав людині незалежність у питаннях релігії; він позбавив церкву її влади й віддав цю владу індивіду; його концепції віри та спасіння душі — це концепції особистого досвіду індивіда, у яких вся відповідальність лежить на самій людині, а не на владі, що могла б дати їй те, чого вона не може досягти сама. Є багато причин, із яких вчення Лютера й Кальвіна заслуговує на схвалення, оскільки воно стало одним із джерел розвитку політичної та духовної свободи в сучасному суспільстві, того розвитку, який, особливо в англосаксонських країнах, нерозривно пов’язаний з ідеями пуританства.
Другий аспект сучасної свободи — це ізоляція і безсилля, які вона принесла індивіду; і це сягає своїм корінням протестантства, так само, як і аспект незалежності. Оскільки ця книжка присвячена здебільшого сприйняттю свободи як тягаря й небезпеки, то подальший аналіз, який є навмисно одностороннім, наголошуватиме на тому аспекті вчень Лютера й Кальвіна, звідки бере початок негативний бік свободи: їхньому акценті на фундаментальній порочності та безсиллі людини.
Лютер вважав, що в людську природу закладена гріховність, яка спрямовує волю до зла, тому людина не здатна зробити жоден добрий вчинок, бо така її природа. Людська природа зла й порочна («naturaliter et inevitabiliter mala et vitiata natura»). Уявлення про природну гріховність людини, її неспроможність обирати з власної волі добро є наріжною концепцією всього мислення Лютера. У цьому дусі він починає свій коментар до «Послання до римлян» апостола Павла: «Мета цього послання — зруйнувати, викоренити та знищити будь-яку тілесну мудрість і праведність, хоч би які здавалися вони чудові та щиросерді в наших чи в чужих очах... Головне, щоб наша мудрість і праведність, розкриті перед очима нашими, були вирвані з коренем із серця нашого і з нашого суєтного єства»[62].
Це переконання в гнилизні й безпорадності людини, у її нездатності зробити щось добре з власної волі — одна з головних передумов одержання Божої благодаті. Лише якщо людина принизить себе, відмовиться від індивідуальної волі, від власних гордощів, тільки тоді зійде на неї милість Господня. «Тому що Бог хоче врятувати нас не нашою, але зовнішньою (fremde)[63] праведністю і мудрістю — праведністю, що походить не від нас і не породжується в нас, а приходить до нас з іншого місця... Отже, ця праведність мусить бути засвоєна і слід навчити людину, що приходить вона до нас тільки ззовні і є цілком чужою для нас»[64].
Ще радикальніше про безсилля людини Лютер висловився через сім років у своєму памфлеті «De servo arbitrio» — «Рабство волі», спрямованому проти захисту Еразмом свободи волі. «...Отже, людська воля подібна до худоби між двома вершниками. Сяде на неї Бог — вона хоче і йде, як бажає Бог, як сказано в Псалмах: «я перед тобою худобою став / та я завжди з Тобою» (Пс. 72:22–23). Сяде на неї сатана — вона хоче і йде, як бажає сатана. І не в її силах обрати, до якого вершника їй бігти чи якого з них шукати, але вершники самі змагаються, хто візьме її та утримає»[65]. Лютер заявляє, що якщо хтось не хоче «залишити цю тему (про свободу волі) взагалі (що було б найбезпечніше і найрелігійніше), то можна, проте, зі спокійною совістю сказати людині, що розуміти це треба в тому сенсі, що людині дана «свобода волі» не щодо вищих, а лише стосовно істот нижчих за неї... Богобоязка людина не має «свободи волі»: вона є заручником, рабом і слугою волі Господа або волі сатани»[66]. Учення про те, що людина — безсиле знаряддя в руках Божих, що вона в корені є порочною, що її єдине завдання — підкоритися волі Господа, що Бог може врятувати її незбагненним актом правосуддя — усі ці постулати не могли бути остаточною відповіддю для людини, яку настільки переслідував розпач, занепокоєння й сумнів і яка водночас настільки ж пристрасно жадала впевненості, як і сам Лютер. Урешті-решт він знайшов відповідь на свої сумніви. У 1518 році його осяяло несподіване одкровення: людина не може врятуватися власними чеснотами, вона навіть не повинна розмірковувати на тим, чи бажана її праця для Господа, але може бути впевнена у своєму спасінні, якщо має віру. Віра дається людині Богом, і, якщо людина зазнала хоч раз безсумнівного суб’єктивного переживання віри, то може бути впевненою у своєму спасінні. У стосунках із Богом людина, по суті, є стороною, що приймає. Як тільки вона отримує благодать Господню в переживанні віри, її природа негайно змінюється, оскільки в акті віри вона возз’єднується з Христом і праведність Христова замінює її праведність, що була втрачена в гріхопадінні Адама. Проте людина ніколи у своєму житті не може стати цілком праведною, бо її природна гріховність ніколи не зникає остаточно[67].
63
В оригіналі англомовної праці в дужках Фромм подає німецьке слово fremde, мабуть, тому, що основне його значення не стільки «зовнішній» у плані «інший», скільки «чужий».
65
Martin Luther,
66
Martin Luther,