Благоговіння Лютера перед владою, любов до неї проявляються і в його політичних переконаннях. Хоч він і боровся проти влади церкви, хоч і обурювався новим фінансовим класом, частиною якого була верхівка церковної ієрархії, і хоч він навіть підтримував до певного моменту революційні тенденції селянства, при цьому він найрішучіше постулював підпорядкування світській владі, тобто князям. «Навіть якщо можновладці злі чи не мають віри, все ж таки влада й сила її є благом, і вони від Бога... Тому скрізь, де існує і процвітає влада, вона тому є і залишається, бо встановив її Бог»[68]. Або ще він каже: «Бог краще обере терпіти будь-яку владу, якою б поганою вона не була, ніж дозволить черні бунтувати, наскільки б справедливими не були причини бунту... Князь має залишатися князем, яким би тираном він не був. Він може стяти голови лише небагатьом, бо повинен мати підданих, щоб бути правителем».
Інший аспект його прихильності до влади та благоговіння перед нею виявляється в його ненависті й презирстві до безправних мас, до «черні», особливо коли вона виходить за певні межі у своїх революційних прагненнях. В одній із його діатриб є знамениті слова: «І тому кожен, хто може, нехай рубає, коле й ріже [їх], таємно чи відкрито, пам’ятаючи, що немає нічого настільки отруйного, згубного й диявольського, ніж заколотник. Це все одно, що вбити скаженого собаку: якщо ти не вб’єш його, то він уб’є тебе, а разом із тобою і всю країну»[69].
Як особистість Лютера, так і його вчення демонструють амбівалентність стосовно влади. З одного боку, він схиляється перед однією владою — владою світських князів і тиранічного Бога, з іншого — повстає проти влади церкви. Таку саму амбівалентність він виявляє й у ставленні до мас. Поки вони бунтують у встановлених ним межах — він із ними. Проте, коли вони нападають на ту владу, яку він схвалює, на чільне місце виходять його ненависть і презирство до них. У розділі, присвяченому психологічним механізмам втечі, ми покажемо, що таке схиляння перед владою і водночас ненависть щодо безвладних є типовими рисами «авторитарного характеру».
На цьому етапі важливо зрозуміти, що ставлення Лютера до світської влади було тісно пов’язане з його релігійним ученням. Він змушував індивіда визнати й відчути власну нікчемність, ницість усіх його чеснот, спонукав його почуватися безпорадним знаряддям у руках Бога, Лютер позбавляв людину впевненості в собі та відчуття власної гідності, що становлять ту основу, без якої будь-який опір світській владі, що пригноблює людину, є неможливим. З історичним розвитком учення Лютера мало ще серйозніші наслідки. Втративши почуття гордості й гідності, індивід був психологічно підготовлений і до того, щоб втратити притаманну середньовічному мисленню впевненість, що сенсом і метою життя є сама людина, її духовні цілі, спасіння її душі. Тим самим людина була підготовлена прийняти й другу роль, за якої все її життя спрямовувалося на зовнішні щодо неї цілі, а саме — на економічну продуктивність і накопичення капіталу. Точка зору Лютера на економічні питання ще більше, ніж погляди Кальвіна, залишалася типово середньовічною. У нього викликала б огиду ідея перетворення людського життя на засіб для досягнення економічних цілей. Проте, хоча економічні погляди Лютера були традиційними, його наголос на ницості й нікчемності індивіда прокладав шлях такому розвитку, за якого людина мусила не тільки коритися світській владі, а й підпорядкувати життя меті економічного успіху. У наші часі ця тенденція досягла найвищої форми у фашистській доктрині, яка проголошувала, що метою життя є принесення його в жертву «вищим» силам: вождю або расовому суспільству.
Теологія Кальвіна, яка мала пізніше зіграти в англосаксонських країнах таку ж роль, що й лютеранство в Німеччині, аналогічна за своїм духом вченню Лютера, як у богословському, так і в психологічному плані. Кальвін також виступає проти влади католицької церкви, проти сліпого прийняття її доктрин, і його вчення також ґрунтується на безсиллі людини. Самоприниження і руйнування людських гордощів є лейтмотивом усього кальвіністського мислення. Лише той, хто зневажає цей світ, може присвятити себе світу прийдешнього[70].
68
69
«Against the Robbing and Murdering Hordes of Peasants» (1525);
70
John Calvin,