У кальвіністській доктрині приречення є одна сторона, яку необхідно відзначити особливо, оскільки цю ідею було взято на щит в ідеології нацизму, а саме — принцип базової нерівності людей. Для Кальвіна існували дві категорії людей: ті, що будуть врятовані, і ті, що були приречені на вічне прокляття. Оскільки ця доля призначена їм ще до народження й вони не можуть нічого зробити в цьому житті для її виправлення, то людська рівність заперечується в принципі. Люди створені нерівними. З цього принципу випливає і неможливість солідарності між людьми, оскільки заперечується найсильніший фактор, який лежить в основі цієї солідарності — рівність людської долі. Кальвіністи доволі наївно вважали, що вони — обранці, а решта — це ті, кого прокляв Бог. Очевидно, що в цьому переконанні виявляється психологічно глибоке презирство й ненависть до інших людей, а по суті це та сама ненависть, яку вони приписали Богові. І хоча сучасне мислення веде до дедалі вищого визнання рівності людей, кальвіністський принцип ніколи не зникав остаточно. Доктрина, яка стверджує, що люди не рівні через їхню расову належність, є вираженням того самого принципу, хоч і з трохи іншою раціоналізацією, проте з тим самим психологічним змістом.
Інша й справді вагома відмінність кальвінізму від учення Лютера полягає в більшому наголосі на важливості моральних зусиль і доброчесного життя. Не те щоб людина могла змінити свою долю якимись учинками, але сам факт зусиль є знаком її належності до врятованих. Чесноти, які повинна здобути людина: скромність і помірність (лат. sobrietas), справедливість (лат. iustitia) у тому сенсі, що кожен має отримати належну йому частку, і благочестя (лат. pietas), що поєднує людину з Богом[80]. Надалі доброчесному життю й безперервним зусиллям кальвінізм надавав дедалі більшого значення, особливо з акцентом на ідеї про те, що успіхи в земному житті від цих зусиль є знаком спасіння[81].
Те, що кальвінізм так завзято наголошував на необхідності доброчесного життя і що було його характерною рисою, мало й особливе психологічне значення. Кальвінізм наполягає на тому, що людина обов’язково має постійно докладати зусиль. Вона весь час має прагнути жити відповідно до вимог слова Божого й ніколи не послаблювати прагнення чинити саме так. Ця теорія суперечить доктрині марності зусиль людини для її спасіння. Фаталістична відмова від будь-якого зусилля видається значно адекватнішою реакцією, проте деякі психологічні міркування вказують на те, що це не так. Стан тривоги, відчуття безсилля й нікчемності, особливо сумніви щодо своєї долі після смерті — всі ці фактори створюють гнітючий душевний стан, нестерпний практично для кожного. Жодна людина, яка відчула такий страх, не змогла б відпочивати, радіти життю і спокійно дивитися в майбутнє. Позбутися нестерпного стану вагання, паралітичного відчуття власної нікчемності можна тільки тим способом, який чітко пропонує кальвінізм: розвинути палку діяльність, робити що-небудь. Активність у цьому випадку набуває примусового характеру: індивід мусить бути діяльнісним для подолання свого почуття сумніву і безсилля. Такий вид зусиль та активності випливає не з внутрішньої сили й упевненості в собі — це відчайдушна спроба втечі від тривоги.
81
Цій ідеї особливу увагу приділив М. Вебер, оскільки вона відображає особливий зв’язок між доктриною Кальвіна та духом капіталізму.