Внутрішня потреба є ефективнішою у мобілізації зусиль людини для роботи, аніж будь-який тиск ззовні. Проти зовнішнього примусу завжди виникає якийсь психологічний опір, що знижує продуктивність праці або робить людей нездатними до вирішення завдань, що вимагають розуму, ініціативи та відповідальності. Спонукання до праці, при якому людина сама собі стає наглядачем, не блокує цих рис. Капіталізм, безсумнівно, не зміг би розвиватися, якби переважна частина людської енергії не була спрямована на роботу. В історії не було такого періоду, коли вільні люди настільки повно віддавали енергію єдиній меті — роботі. Прагнення до невтомної праці стало однією з головних продуктивних сил, не менш важливою для розвитку нашої промислової системи, ніж пара та електрика.
Досі ми говорили здебільшого про тривогу й почуття безсилля як про властивості, притаманні типовому представникові середнього класу. Тепер ми маємо розглянути інші риси його характеру, лише побіжно згадані раніше: ворожість і заздрісність. Не дивно, що в середньому класі ці риси розвивалися дуже інтенсивно. Будь-хто, чиї емоції та чуттєві потреби придушуються (і загрожують чиємусь існуванню), цілком нормально реагуватиме на все ворожо. Як ми бачили, середній клас загалом відчував і пригніченість, і серйозну загрозу, що особливо стосується тих його представників, які не могли скористатися перевагами поширюваного капіталізму. Іншими факторами, що сприяли посиленню цієї ворожості, стали розкіш і могутність, якими володіли капіталісти — невелика група, що включала й верхівку церковної ієрархії, які до того ж не гребували хизуватися добробутом і владою. Посилена заздрість до цієї групи була цілком природним наслідком. Хоча для прямого вираження заздрості й ворожості представники середнього класу не могли знайти відповідних способів, як це було можливо для нижчих класів, вони так само ненавиділи своїх експлуататорів, мріяли скинути ярмо їхньої влади й тому могли дозволити собі не тільки відчувати, а й відкрито виявляти ворожість. Вищий клас теж міг відкрито проявляти агресивність у прагненні до влади. Представники середнього класу, по суті, були консервативними: вони хотіли стабілізувати суспільство, а не підривати його підвалини; кожен із них сподівався досягти успіху та взяти участь у загальному розвитку. Тож їхня ворожість не могла проявлятися відкрито, навіть усвідомити її було неможливо: її треба було просто придушувати. Однак придушення ворожості не викорінює її, а тільки виводить зі сфери усвідомленого. Ба більше, ворожість, що не знаходить прямого вираження, посилюється до такої міри, що полонить усю особистість, після чого визначає ставлення людини до оточення та самої себе, але в раціоналізованій і замаскованій формі.
Лютер і Кальвін яскраво змалювали цю всеохопну ворожість. Справа не тільки в тому, що ці двоє чоловіків особисто належали до найбільших людиноненависників серед провідних історичних діячів — принаймні серед релігійних лідерів так точно. Значно важливіше, що їхні вчення пройняті духом ворожості й могли бути привабливі тільки для людей, охоплених тією ж напруженою і пригніченою неприязню. Найяскравіше ця ворожість виявляється в їхній концепції Бога, особливо у вченні Кальвіна. Хоча ми всі знайомі з цією концепцією, але часто не цілком усвідомлюємо, як це — уявляти Бога настільки деспотичним і безжальним, яким є Бог Кальвіна, що засудив частину людства до вічних мук без будь-якого виправдання чи пояснення, крім того, що це є проявом його влади й могутності. Звісно ж, і сам Кальвін непокоївся через очевидні заперечення, які могли висунути проти цієї концепції; але більш-менш вправні конструкції, винайдені ним, щоб зберегти образ справедливого й люблячого Бога, здаються абсолютно непереконливими. Образ Бога-деспота, якому потрібна безмежна влада над людьми, їхня покора, приниження — це проекція власної заздрісності й ворожості середнього класу.
Ворожість і заздрісність виявляються й у відносинах з іншими людьми. Зазвичай вони набувають форми морального обурення, яке залишається незмінною характерною рисою середнього класу від часів Лютера й до Гітлера. Цей клас, насправді заздрячи багатим і сильним, здатним насолоджуватися життям, раціоналізував власну неприязнь і заздрість у термінах морального обурення, у переконанні, що ці вищі верстви будуть покарані вічним прокляттям[82]. Проте напружена ворожість щодо людей знайшла й інші способи вираження. Режим, установлений Кальвіном у Женеві, був пройнятий духом ворожості й підозрілості кожного до кожного, і в цьому деспотичному режимі, звісно ж, годі було знайти дух любові й братерства. Кальвін із підозрою ставився до багатства, але водночас не мав співчуття й до бідності. На пізніших етапах розвитку доктрини кальвінізму ми бачимо ще більше застережень проти дружнього ставлення до чужинця, жорстокість до бідняка й загальну атмосферу підозрілості до людей[83].
82
Ranulf,