Крім проекції ворожості й заздрісності до Бога й непрямого вияву цих почуттів у формі морального обурення, був ще один вихід ворожості, а саме — скеровування її на себе. Ми вже бачили, як наполегливо і Лютер, і Кальвін підкреслювали гріховність людської натури, стверджуючи, що самоприниження лежить в основі будь-якої чесноти. Свідомо вони однозначно мали на увазі екстремальний ступінь смиренності. Проте будь-яка людина, знайома з психологічними механізмами самозвинувачення і самоприниження, не може сумніватися, що такого роду «смирення» корениться в шаленій ненависті, яка з тих чи інших причин не може бути спрямована назовні та обертається проти власного «я» ненависника. Щоб до кінця розібратися в цьому явищі, необхідно зрозуміти, що ставлення до інших і до себе самого не бувають протилежними — вони в принципі є паралельними. Але ворожість щодо інших часто буває усвідомленою і може виражатися відкрито; ворожість щодо себе зазвичай (за винятком патологічних випадків) буває неусвідомленою і проявляється в непрямих та раціоналізованих формах. Одна з таких форм — наполегливе випинання власної гріховності й нікчемності, про що ми щойно говорили, інша ж форма маскується під совість або почуття обов’язку. Існує справжня скромність, яка не має нічого спільного з ненавистю до себе, і так само існують справжня совість та справжнє почуття обов’язку, які аж ніяк не ґрунтуються на ворожості. Ця справжня совість становить частину повноцінно розвиненої та цілісної особистості; дотримуючись вимог своєї свідомості, така особистість стверджує себе. Проте «почуття обов’язку», яке ми бачимо в житті сучасної людини від епохи Реформації й донині, як у релігійній, так і у світській раціоналізації, яскраво забарвлене ворожістю щодо себе. «Совість» — це наглядач, приставлений до людини нею самою. Совість змушує її діяти відповідно до бажань і цілей, які людина вважає власними, тимчасом як насправді вони є інтеріоризацією зовнішніх соціальних вимог. Совість поганяє її батогом грубо й жорстоко, забороняючи людині радість і щастя, перетворюючи її життя на спокутування якогось таємничого гріха[84]. Совість також становить основу «внутрішньої мирської аскези»[85], дуже характерної для раннього кальвінізму, а потім і для пуританства. Ворожість, у якій кореняться скромність і почуття обов’язку нинішнього зразка, пояснює і суперечність, яку було б важко зрозуміти без неї: ця скромність іде пліч-о-пліч з презирством до решти людей, а любов і милосердя підмінюються почуттям власної переваги. Справжня скромність, істинне почуття обов’язку щодо людей не сумісні з презирством і ненавистю до них; але самоприниження і «совість» самозаперечення є лише одним боком ворожості, інший — це ненависть і презирство до інших.
На основі цього стислого аналізу значення свободи в добу Реформації видається доцільним підсумувати наші основні висновки як щодо специфічної проблеми свободи, так і до загальної проблеми взаємодії економічних, психологічних та ідеологічних чинників у соціальному процесі.
Крах середньовічної феодальної системи в одному певному сенсі подіяв на всі класи суспільства однаково: індивід опинився на самоті та в ізоляції. Він став вільним. Ця свобода мала подвійний наслідок. Людина позбулася колишнього почуття впевненості, беззаперечної належності до спільності; вона була вирвана зі світу, який задовольняв її потреби в упевненості (економічній та духовній), відчула самотність і тривогу. Але водночас людина почала вільно мислити й діяти незалежно, могла стати господарем свого життя і розпоряджатися ним із власної волі так, як може, а не за наказом ззовні.
Однак у реальному житті представників різних суспільних класів ці два аспекти свободи мали вельми нерівномірну вагу. Лише найуспішніші класи суспільства отримували від розвитку капіталізму такі переваги, які давали їм справжнє багатство та владу. Ці люди могли процвітати, завойовувати, урядувати, примножувати статки — і все це було результатом їхніх зусиль, власних раціональних розрахунків. Нова аристократія, аристократія грошей, разом зі старою родовою шляхтою опинилися в такому стані, що могли користатися з плодів нової свободи та здобути нове почуття могутності й індивідуальної ініціативи. З іншого боку, їм доводилося придушувати маси й боротися одне з одним, так що вони теж не були вільні від базової невпевненості й тривожності. Однак загалом для нового капіталіста переважав позитивний аспект свободи, що й виражається в тій культурі, яка розквітла на ґрунті нової аристократії — в культурі Відродження. У його мистецтві й філософії відображено новий дух людської гідності, волі, могутності, хоча достатньо часто також і дух відчаю та скептицизму. Ми знаходимо таке саме підкреслення індивідуальної волі й індивідуальної діяльності у богословських доктринах католицької церкви пізнього Середньовіччя. Схоласти цього періоду не повставали проти влади, визнаючи її керівництво, але підкреслювали позитивне значення свободи, участь людини у визначенні власної долі, її силу, гідність, свободу волі.
84
Фройд побачив цю ворожість людини до самої себе, яка міститься в тому, що він назвав супер-его. Він також помітив, що супер-его виникло як інтерналізація зовнішньої та небезпечної влади. Водночас він не розмежовував спонтанні ідеали, які є частиною «я», та інтерналізовані накази, якими це «я» керується... Поданий у цій книжці погляд детальніше розглядається у моєму дослідженні психології влади (
85
Термін, впроваджений Максом Вебером (нім.