Підпорядкування індивідца як спосіб досягнення економічних цілей випливає з особливості капіталістичного способу виробництва, що робить накопичення капіталу наріжною метою економічної діяльності. Людина працює заради прибутку, але прибуток, який вона отримує, не здобувається, щоб його витратили — він витрачається для того, щоб бути інвестованим у вигляді нового капіталу. Збільшений капітал дає нові прибутки, які знову інвестуються — і так далі по колу. Звісно, завжди існують люди, що витрачають гроші на розкоші чи просто займаються демонстративним марнотратством[87], проте класичні представники капіталізму насолоджуються зароблянням — не витрачанням. Принцип накопичення капіталу замість використання його для споживання є основою грандіозних досягнень сучасної індустріальної системи. Якби людина не мала цього аскетичного ставлення до роботи й бажання інвестувати плоди своєї праці з метою розвитку виробничих потужностей економічної системи, ми б ніколи не досягли прогресу в опануванні сил природи. Саме зростання продуктивних сил суспільства вперше в історії людства дає нам змогу візуалізувати для себе картину такого майбутнього, в якому не буде потреби весь час боротися заради задоволення наших матеріальних потреб. Попри те, що принцип роботи для накопичення капіталу об’єктивно має величезне значення для прогресу всього людства, в суб’єктивному вимірі цей же принцип змушує людину працювати заради позаособистісних цілей, робить її слугою машини, яку вона сама збудувала, а відтак завдяки цьому ж принципові людина відчуває особисту нікчемність і безсилля.
До цього моменту ми розглядали тих індивідів у сучасному суспільстві, які мали як капітал, так і можливість перетворювати прибутки на інвестиції в новий капітал. Незалежно від того, великі це капіталісти чи малі, їхнє життя присвячене виконанню економічної функції — нагромадженню капіталу. Але як щодо тих, хто не має капіталу та змушений заробляти собі на життя, продаючи свою працю? Психологічний ефект від їхнього економічного становища не надто відрізняється від становища капіталістів. По-перше, сам факт працевлаштованості означає, що вони залежать від законів ринку — від процвітання економіки чи її кризових станів, від технічних інновацій в руках їхнього працедавця, який напряму ними маніпулює. Отже, для робітників працедавець став утіленням вищої сили, якій вони змушені підкорятися. Такий стан речей був особливо притаманний трудовим відносинам упродовж XIX століття. Відтоді профспілковий рух надав працівникові бодай якусь владу й у такий спосіб змінив ситуацію, в якій він був не чим іншим, як виключно об’єктом маніпуляцій.
Окрім прямої та особистої залежності робітника від працедавця, його, як і все суспільство, уразив дух аскетизму й підпорядкування позаособистісним цілям, характерним, як ми вже пояснили, власникам капіталу. Це й не дивно: у будь-якому суспільстві дух усієї культури визначається духом наймогутніших у ньому груп. Почасти це відбувається тому, що групи мають контроль над освітньою системою, школами, церквами, пресою, театром, і завдяки цьому вони можуть прищепити свої ідеї всьому населенню. Ба більше, ці можновладні групи настільки престижні, що нижчі класи з радістю готові прийняти й імітувати цінності цих груп та психологічно ідентифікувати себе з ними.
Досі ми стверджували, що капіталістичний спосіб виробництва перетворив людину на інструмент для надособистісних економічних цілей, а також посилив дух аскетизму й особистісної нікчемності, для чого протестантизм здійснив відповідну психологічну підготовку. Ця теза, на перший погляд, суперечить тому факту, що сучасна людина мотивується не з позицій самопожертви чи аскетизму, а навпаки, високим ступенем егоїзму та власними інтересами. Як ми можемо узгодити той факт, що об’єктивно людина стала слугою не своїх цілей, із суб’єктивною думкою цієї ж людини, що мотивується вона власними інтересами? Як ми можемо примирити дух протестантизму з його наголосом на альтруїзмі[88] з сучасною доктриною егоїзму, яка стверджує, якщо скористатися формулюванням Макіавеллі, що егоїзм — найсильніша мотиваційна сила людської поведінки, що прагнення особистих успіхів є сильнішим за будь-які моральні орієнтири, що людина радше побачить загибель власного батька, ніж втратить своє багатство? Чи можна пояснити цю суперечність, якщо припустити, що наголос на альтруїзмі — лише ідеологія, завдання якої — прикрити собою егоїзм? Мабуть, певною мірою це правда, проте ми не можемо повірити, що це і є вся відповідь на таке складне питання. Для того щоб вказати, у якому напрямі слід шукати на нього відповідь, треба розібратись у психологічних нюансах самої проблеми егоїзму[89].
87
Фромм уживає словосполучення
88
В оригіналі Фромм уживає слово
89
З детальнішим розглядом цієї проблеми можна ознайомитись у статті автора: «Selfishness and Self-Love»,