Припущення щодо егоїзму, яке лежить в основі вчень Лютера, Кальвіна, Канта і Фройда, таке: егоїзм ідентичний до самозакоханості[90]. Любити інших — чеснота, любити себе — гріх. Ба більше, любов до інших і любов до себе є взаємовиключними.
Теоретично, тут ми зіштовхуємося з хибним поглядом на саму природу любові. Любов не «спричиняється» якимсь конкретним об’єктом, бо вона закладена в людині властивістю, що за допомогою якогось конкретного «об’єкта» актуалізується. Ненависть є пристрасним бажанням до руйнування, а любов — пристрасною афірмацією якогось «об’єкта». Вона не є «афектом», а активним прагненням і внутрішнім зв’язком, метою якого є щастя, розвиток і свобода об’єкта[91]. Любов — це своєрідна готовність, яка, в принципі, може бути скерована на будь-яку особу чи об’єкт, включно з нами самими. Ексклюзивна любов — це оксюморон. Звісно, якась особа зовсім не випадково стає «об’єктом» проявленої до неї любові. Чинників, які визначають конкретний вибір, настільки багато, що ми й не беремося розбирати їх тут. Важливо те, що любов до конкретного «об’єкта» є лише актуалізацією та концентрацією закладеної в людині любові — щодо однієї особи. Це не те, про що нам говорить концепція романтичного кохання, згідно з якою, у цілому світі є лише єдина особа, яку може любити інша людина, і велике щастя всього життя — знайти таку людину, і що любов до неї означає відмову від любові до всіх інших. Вид любові, який можна пережити виключно щодо однієї особи, за визначенням — не любов, а садомазохістська прив’язаність. Базова афірмація, втілена в любові та спрямована до коханої особи, є інкарнацією притаманної кожній людині риси. Любов до однієї людини означає любов до всього людства як такого. Попри огульні уявлення, любов до всіх людей не є якоюсь абстракцією, що виникає «після» любові до якоїсь конкретної людини як своєрідне розширення досвіду любові до конкретного «об’єкта». Це радше її передумови, бо з генетичної точки зору досвід любові набувається у контактах з іншими — конкретними — індивідами.
З цього випливає, що моє «я», в принципі, може бути таким самим об’єктом моєї ж любові, як й інша особа. Афірмація мого життя, мого щастя, розвитку, свободи ґрунтується на наявності базової готовності та здатності до такої афірмації. Якщо індивід має таку готовність, то також має її і щодо себе. Якщо він може «любити» лише інших, він в принципі не спроможний любити взагалі.
Егоїзм не є ідентичним до самозакоханості, це дві протилежні речі. Егоїзм є одним із видів жадібності. Як у випадку будь-якої жадібності, ця теж містить ненаситність, унаслідок якої людина ніколи не отримає справжнього задоволення. Жадібність — бездонна прірва, що виснажує людину нескінченними зусиллями задовольнити потребу, втамування якої ніколи не настає. Ближче розглянувши, ми бачимо, що егоїстична особа весь час тривожиться з приводу самої себе, ніколи не буває задоволеною, тривожиться весь час, її підштовхує страх від нестачі чогось очікуваного, що вона ніби втрачає щось, наче її чогось позбавляють. Її спалюють заздрощі до тих, хто має більше, ніж вона. Якщо ж ми придивимося ще ближче, особливо до динаміки підсвідомості такої особи, то помітимо, що такі люди в глибині душі не подобаються самі собі.
Загадку цієї суперечності не так уже й складно розгадати. Егоїзм корениться в глибокому невподобанні самого себе. Особа, яка не подобається собі, не схвалює себе, перебуває у постійному стані тривожності з приводу себе. Вона не має внутрішнього почуття безпеки, що наявне виключно за умов глибокого прийняття себе й афірмації. Така людина весь час зайнята собою, жадібно намагається дістати собі все можливе, бо насправді їй бракує почуття безпеки та задоволення. Це саме стосується і так званих нарцистичних особистостей, які зайняті не так самозбагаченням, як постійним захопленням собою. З першого погляду може здаватися, що ці люди дуже закохані в себе, проте насправді вони не подобаються самі собі, а їхній нарцисизм, як у випадку з егоїзмом, є гіперкомпенсацією базової відсутності любові до себе. Фройд вказував на те, що нарцистична особистість «відкликала» свою любов від інших і спрямувала її на власну персону. Перша частина цього твердження — правильна, проте друга — хибна. Така людина не любить ні інших, ні саму себе.
90
Тут Фромм, вочевидь, обігрує слова
91
Саллівен у своїй лекції також наблизився до подібного формулювання. Він стверджує, що допідлітковий період характеризується появою в міжособистісних стосунках імпульсів, спрямованих на отримання нового типу задоволення — задоволення замість іншої людини («друга»). Любов, згідно з його точкою зору, є ситуацією, коли задоволення улюбленої людини так само важливе і бажане, як і задоволення того, хто любить.