Повернімося тепер до питання, яке привело нас до психологічного аналізу природи егоїзму. Ми дійшли до суперечності: сучасна людина вважає, що мотивується власними інтересами, тоді як насправді її життя присвячене цілям, які не є її цілями. Саме про це писав Кальвін, коли стверджував, що єдина мета існування людини — бути не собою, а лише знаряддям для слави Божої. Ми спробували показати, що егоїзм корениться у відсутності афірмації та любові до свого справжнього «я», тобто до конкретної людської істоти з усіма її потенційними можливостями. Це «я», в інтересах якого діє сучасна людина, є соціальним «я», створеним, по суті, тією роллю, яку індивід мусить відігравати і яка насправді є суб’єктивним маскуванням об’єктивної соціальної функції людини в сучасному суспільстві. Сучасний егоїзм — це жадібність, породжена розчаруванням справжнього «я», об’єктом якого є «я» соціальне. Хоча потужне самоствердження і притаманне сучасній людині, її «я» насправді послаблене й редуковане до одного сегменту цілого «я» — інтелекту й сили волі — до виключення з нього решти складових цілісної особистості.
Навіть якщо це правда, то хіба не привело людину опанування сил природи до посилення власного «я»? Певною мірою це справді так, і стосується позитивного аспекту розвитку індивіда, який ми не хочемо втрачати з поля зору. Хоч людина й досягла високого ступеня контролю над силами природи, суспільство не контролює породжену ним силу. Раціональність системи виробництва в технічних аспектах супроводжується ірраціональністю цієї системи в соціальних аспектах. Долю людини тримають у руках економічні кризи, безробіття, війни. Людина збудувала цей світ з усіма заводами й будинками, вона виробляє машини та шиє одяг, вирощує збіжжя, овочі й фрукти. Проте людина відчужилася від плодів своєї праці, насправді вона більше не володіє створеним власноруч світом — зовсім навпаки: створений людиною світ став її господарем, перед яким людина схиляється, який вона намагається вгамувати чи яким хоче маніпулювати в міру своїх можливостей. Плоди своєї ж праці стали для людини Богом. Схоже на те, наче людина керується власними інтересами, проте насправді все її «я» з потенційними можливостями стало інструментом для досягнення цілей машини, зведеної руками людини. Людина вірить в ілюзію, наче вона є центром Всесвіту, однак у дійсності її сповнює потужне почуття нікчемності, безсилля, тобто те, що її пращури колись відчували до Бога.
Почуття ізоляції й безсилля сучасної людини ще дужче посилюються новим характером усіх людських відносин. Конкретні стосунки одного індивіда з іншим втратили прямий і людяний характер і набули духу маніпулятивності й інструментальності. В усіх соціальних і персональних відносинах панують закони ринку. Відносини між конкурентами мусять явно ґрунтуватися на взаємній людській байдужості. В інакшому випадку будь-яка людина буде паралізована нездатністю виконувати свою економічну функцію — боротися один проти одного і не втрачати нагоди, коли треба, нищити інших в економічному плані.
Відносини між працівником і працедавцем просякнуті таким самим духом байдужості. Сам термін «працедавець»[92] дуже промовистий: власник капіталу наймає на роботу іншу людську істоту та «навантажує» її робочими завданнями, наче якусь машину. Вони використовують одне одного для досягнення своїх економічних цілей, тому в їхніх відносинах обоє людей відіграють роль інструментів. Їхні відносини — не відносини двох людських істот, зацікавлених одна в одній, а просто взаємодія заради взаємної користі. Таку саму інструментальність ми спостерігаємо й у відносинах між підприємцем та його клієнтом. Клієнт — об’єкт, яким треба маніпулювати, а не конкретна особа, потреби якої підприємець зацікавлений задовольнити. Ставлення до праці також позначається інструментальністю: на відміну від середньовічного ремісника, сучасний виробник в принципі не зацікавлений у тому, що він виробляє, бо працює він виключно заради отримання прибутку зі своїх капітальних інвестицій. Те, що саме він виготовляє, диктує потреби ринку, який залежно від кон’юнктури визначає, що за галузь може бути більш прибутковою.
Цей характер відчуженості мають не лише економічні відносини, а й особисті стосунки між людьми. Зі взаємин між двома людськими істотами вони перетворилися на відносини між двома речами. Проте, мабуть, найбільш важливим і руйнівним є інструменталізм, разом із відчуженням, у відносинах індивіда з власним «я»[93]. Людина не просто продає товари — вона продає себе і при цьому почувається товаром. Робітник ручної праці продає свою фізичну енергію; підприємець, лікар, духівник продають власну «особистість». Їм потрібно мати «особистість» для продажу послуг. Ця особистість мусить бути приємною, а її власник повинен відповідати низці критеріїв: він мусить бути енергійним, ініціативним, таким чи інакшим — відповідно до вимог конкретної посади. Як і з будь-яким товаром, саме ринок вирішує, наскільки цінними є ті чи інші риси й узагалі встановлює, чи мають вони право на існування. Якщо риси, які пропонує людина, не мають жодної ринкової вартості, вважається, що людина взагалі не має ніяких якостей — так само, як і вважається, що товар, який не можна продати, нічого не вартий, хоча він і може бути корисним для когось. Тому самовпевненість чи «впевненість у собі», відчуття власного «я» є лише показником того, що інші думають про цю людину. Це не сама людина, яка впевнена у власній цінності незалежно від своєї популярності чи успішності на ринку. Якщо на людину є попит, вона є кимось, а якщо попиту немає, то вона просто ніхто. Така залежність самооцінки від успіху «особистості» є причиною неймовірної ваги популярності людини для успіху її як «особистості». Саме від популярності залежить практичний прогрес людини в житті, а також вона вирішує, чи зможе людина втримати самооцінку на належному рівні, бо в іншому випадку вона впаде у прірву почуття неповноцінності[94].
92
В основі оригінального терміна
93
Гегель і Маркс заклали підґрунтя для розуміння проблеми відчуженості. Див. зокрема впроваджені Марксом концепції «товарного фетишизму» та «відчуження праці».
94
Поданий тут аналіз самоповаги чітко сформулював Ернест Шахтель у своїй неопублікованій лекції: Ernest Schacntel,