Загроза війни також робить вагомий внесок до почуття індивідуального безсилля. Зрозуміло, що війни були й раніше. Проте від часу останньої війни можливості знищення всього зросли неймовірно, так само й збільшилася кількість людей, яким війна загрожує, тож і можливість війни перетворилася на кошмар, який нависає над життям кожної людини й посилює її почуття страху й власної безпорадності, хоча багато хто, мабуть, і не усвідомлює цього, аж поки його країна не буде втягнута у війну.
«Стиль» нашого часу загалом відповідає змальованій мною картині. Безмежжя міст, де губиться індивід; високі, як гори, будівлі; безперервне акустичне бомбардування радіо; газетні заголовки, що змінюються тричі на день і не дають часу второпати, що ж насправді важливо; різні шоу, в яких сотні дівчат демонструють здатність винищити свою індивідуальність і діяти, як чіткий механізм, у величезній злагодженій машині; б’ють ритми джазу. І все це лише окремі риси тієї загальної ситуації, в якій індивід протистоїть незалежним від нього махинам, почуваючись порівняно з ними піщинкою. Усе, що він може, — це піти в ногу, як марширує солдат або стоїть робітник біля нескінченного конвеєра. Він здатен діяти, проте почуття незалежності та власної значущості втрачено.
Наскільки сповнений страху й незначущості пересічний американець, добре ілюструють популярні мультфільми про Міккі Мауса. Вони мають той самий сюжет у різних варіаціях: когось крихітного переслідує щось загрозливе, незрівнянно більше за нього й сильніше, погрожуючи вбити або проковтнути. Малеча тікає, врешті-решт їй вдається врятуватися або навіть якось нашкодити своєму ворогові. Люди не стали б постійно дивитися той самий сюжет, хай і в різних варіаціях, якби він не зачіпав чогось дуже близького їх власному емоційному життю. Очевидно, що ця крихітна істота, яку переслідує жорстокий і сильний ворог, і є сам глядач; саме так почувається він сам, з такою ситуацією він ототожнює власне становище. Звісно, без хепі-енду ці мультики не приваблювали б весь час такої великої аудиторії. Глядач переживає всі свої страхи, почуття нікчемності, але під кінець отримує втішне відчуття: незважаючи ні на що, він усе-таки буде врятований і навіть переможе сильного ворога. Утім (і в цьому полягає дуже істотний і сумний бік «щасливого кінця»), його порятунок залежить здебільшого від здатності тікати та непередбачених випадковостей, що заважають чудовиську впіймати його.
Становище індивіда у наші часи передбачали далекоглядні мислителі минулого століття. К’єркегор описав безпорадного індивіда, якого роздирають болісні сумніви і придушують почуття самоти й нікчемності. Ніцше наочно зобразив наближення нігілізму, що втілився в нацизмі, і змалював портрет «надлюдини»[95] як заперечення незначущої, дезорієнтованої людини без власної мети, яку він бачив у дійсності. Тема безсилля людини знайшла найяскравіше вираження у творчості Франца Кафки. У своєму «Замку» він зображує людину, яка хоче увійти в контакт із таємничими мешканцями замку, що мають підказати йому, як жити, і вказати його місце у світі. Усе його життя складається з відчайдушних спроб зустрітися з ними, але йому це не вдається і він залишається на самоті з почуттям цілковитої порожнечі й безнадії.
Ізоляція та безсилля чудово змальовані в уривку зі щоденника Джуліана Іріна: «Я знав, що ми мало важимо порівняно з цілим всесвітом, я знав, що ми ніщо, але бути настільки безмірно незначним — це одночасно і пригнічує, і втішає. Ці числа, ці відстані, які виходять за межі людської уяви, неймовірно приголомшують. Чи є бодай щось, за що ми можемо вхопитися? Посеред цього хаосу ілюзій, у який нас нещадно вкинули, є тільки одна істинна річ, і це любов. А решта — ніщо, порожнеча. Ми зазираємо в глиб величезної чорної безодні. І нам страшно»[96].
Почуття індивідуальної ізоляції та безсилля, яке зображують ці автори і яке відчувають багато так званих невротиків, нормальна пересічна людина навіть не усвідомлює. Для неї дуже страшно це зробити — усвідомити його. Людина прикриває їх рутиною повсякденних справ, визнанням, яке вона знаходить в особистих або громадських зв’язках, діловим успіхом і цілою низкою розваг — повеселитися, зав’язати контакти, подорожувати тощо. Але від свисту в темряві світліше не стане. Самота, страх і розгубленість залишаються; люди не можуть терпіти їх вічно. Люди не можуть без кінця нести тягар «свободи від»; якщо вони не в змозі перейти від свободи негативної до свободи позитивної, то намагаються позбутися свободи взагалі. Головні соціальні шляхи, якими здійснюється втеча від свободи, — це підпорядкування вождю, як то відбувається у фашистських країнах, і вимушена конформізація, що переважає в нашій демократії. Перш ніж ми перейдемо до опису цих двох соціально обумовлених шляхів утечі, я попрошу читача зануритися разом зі мною в нюанси психологічних механізмів цієї втечі. З деякими з цих механізмів ми вже ознайомилися в попередніх розділах, проте для повного розуміння психологічного значення фашизму та автоматизації людського конформізму в сучасних демократіях необхідно не тільки мати загальне уявлення про психологічні явища, а й конкретно та детально знати, як вони відбуваються. Це може здатися зайвим відступом від теми, та насправді цей аспект дуже важливий для розгляду проблематики цієї книжки. Без знання соціального й культурного контексту не можна правильно зрозуміти психологічні проблеми, як не можна зрозуміти соціальні явища, якщо не знати, які дії лежать в основі їх психологічних механізмів. У наступному розділі ми спробуємо проаналізувати ці механізми, з’ясуємо, що відбувається з індивідом, і покажемо, як у спробах позбутися самотності й безсилля ми готові відмовитися від власної особистості або через підкорення новим формам влади, або через підлаштування під загальноприйняті патерни поведінки.
95
В оригіналі вжито дослівний переклад німецького терміна
96
Julian Green,