Деякі з цих механізмів втечі не мають особливого соціального значення — вони трапляються у відносно помітній формі лише серед людей із серйозними психічними чи емоційними розладами. Я говоритиму в цьому розділі тільки про механізми, важливі в культуральному плані та розуміння яких є необхідною передумовою психологічного аналізу соціальних явищ, які ми розглядатимемо в подальших розділах: з одного боку, фашистської системи, з іншого — сучасної демократії[97].
1. Авторитаризм
Перший механізм утечі від свободи, який я розгляну, полягає в тенденції відмовитися від незалежності власної особистості та злити своє «я» з кимось або з чимось зовнішнім, щоб у такий спосіб знайти силу, якої бракує індивіду. Іншими словами, індивід шукає нові, «вторинні зв’язки» замість утрачених первинних.
Найвиразніші форми цього механізму можна знайти в прагненнях до підпорядкування і панування або, якщо використовувати інше формулювання, в мазохістських і садистських тенденціях, що наявні тією чи іншою мірою як у невротиків, так і в здорових людей. Спочатку ми опишемо ці тенденції, а потім покажемо, що обидва види є спробою втекти від нестерпної самотності.
Найчастіші форми прояву мазохістських тенденцій — це почуття власної неповноцінності, безпорадності, особистої нікчемності. Аналіз людей, які таке відчувають, показує, що, хоча свідомо вони на це скаржаться і хочуть позбутися цих почуттів, у їхній підсвідомості є якась сила, що змушує їх почуватися неповноцінними або нікчемними. Ці почуття є не просто усвідомленням власних істинних недоліків і слабкостей (хоча звичайна їх раціоналізація полягає саме в цьому); такі люди виявляють тенденцію принижувати й послаблювати себе, відмовлятися від можливостей, що відкриваються перед ними. Ці люди постійно демонструють чітко виражену залежність від зовнішніх сил: від інших людей, будь-яких організацій чи природи. Вони прагнуть не стверджувати себе, не робити того, що їм хочеться самим, а підкорятися реальним або уявним наказам цих зовнішніх сил. Часто вони просто не здатні відчувати поняття «я хочу» чи переживати стан «я є». Життя в цілому вони відчувають як щось неймовірно потужне, що пригнічує їх, як щось, чого вони не можуть ні опанувати, ні контролювати.
В екстремальніших випадках (а таких є достатньо багато), крім таких тенденції до самознецінення і до підпорядкування зовнішнім силам, додається ще й прагнення завдати собі шкоди, заподіяти страждання.
Ці тенденції можуть набувати різних форм. Трапляються люди, які просто кохаються у самозвинуваченнях та самокритиці, до того ж у таких, які не спали б на думку їхнім найзатятішим ворогам. Інші хворіють на нав’язливі неврози, зокрема мордують себе примусовими ритуалами або надокучливими думками. У певного типу невротиків ми виявляємо схильність до фізичного захворювання, й ці люди — свідомо чи ні — чекають на хворобу як на дар Божий. Часто вони стають жертвами нещасних випадків, які ніколи б не трапилися без їхнього несвідомого прагнення до них потрапити. Такі тенденції, спрямовані проти самих себе, часто проявляються і в менш явних і не таких драматичних формах. Наприклад, є люди, не здатні відповідати на іспитах, хоча прекрасно знають потрібні відповіді й під час іспиту, і після нього. Також є люди, які говорять усіляку маячню своїм коханим чи друзям, щоб зіпсувати з ними відносини, хоча насправді відчувають до близьких найкращі почуття й зовсім не збиралися говорити нічого подібного. Такі люди поводяться так, наче наслухалися порад від своїх лютих ворогів і роблять усе можливе, щоб заподіяти собі найбільшої шкоди.
97
З іншого погляду, К. Хорні зі своїм поняттям «невротичних тенденцій» (