При мазохізмі індивіда спонукає до дії нестерпне почуття самоти й нікчемності. Він намагається подолати його, відмовляючись від свого «я» (у психологічному, а не у фізіологічному сенсі); для цього індивід принижується, страждає, доводить себе до стану повної нікчемності. Водночас біль і страждання — це не те, чого він прагне: вони є ціною, яку індивід платить за досягнення неусвідомленої мети. Ціна — висока. Він змушений платити дедалі більше, залазити в борги й при цьому ніколи не отримує того, за що заплатив — внутрішнього миру та спокою.
Я поділився міркуванням про природу мазохістської перверзії, щоб довести: людина може прагнути страждання. Однак у цій перверзії, як і в моральному мазохізмі, страждання не є справжньою метою; в обох випадках це лише засіб, а мета полягає в тому, щоб забути своє «я». Відмінність між мазохістською перверзією та мазохістськими рисами характеру полягає в тому, що при перверзії прагнення відмовитися від свого «я» проявляється через тіло і зв’язується з сексуальними почуттями. У випадку морального мазохізму це прагнення охоплює особистість повністю, так що може зруйнувати всі цілі, яких его людини свідомо прагне. При перверзії мазохістське прагнення доволі обмежене фізичною сферою, ба більше — змішуючись із сексом, це прагнення бере участь у розрядженні напруги, що виникає у сексуальній сфері, й таким чином знаходить собі прямий вихід.
Знищення індивідуального «я» і спроба за рахунок цього подолати нестерпне відчуття безсилля — це тільки один бік мазохістських прагнень. Інший бік — спроба стати частиною більшого й сильнішого цілого, спроба розчинитись у зовнішній силі і стати її часткою. Цією силою може бути інша людина, інституція, Бог, нація, совість або психічна потреба. Ставши частиною сили, яку людина вважає непохитною, вічною і прекрасною, він стає причетним до її могутності й слави. Людина цілком зрікається свого «я», відмовляється від власної сили й гордості, від свободи, але при цьому знаходить нову впевненість і гордість у причетності до тієї сили, до якої тепер може себе зарахувати. Людина також отримує захист від болісного сумніву. Мазохіст, незалежно від того, чи є його господарем якась зовнішня влада або ж він інтерналізував собі господаря — у вигляді совісті або морального обов’язку, позбавлений остаточної відповідальності за свою долю, а тим самим і від сумнівів, яке рішення ухвалити. Він позбавлений і від сумнівів щодо сенсу свого життя, щодо того, ким він є. Відповіді на ці запитання вже дані його зв’язком з тією силою, до якої він себе зарахував; сенс його життя, індивідуальна сутність визначені тим великим цілим, у якому розчинилося його «я».
Мазохістські зв’язки принципово відрізняються від первинних. Первинні зв’язки — це ті, що існують до того, як процес індивідуалізації досяг завершення; індивід ще є частиною власного природного й соціального світу, він ще не остаточно виділився зі свого оточення. Первинні зв’язки дають йому справжню впевненість і почуття належності. Мазохістські зв’язки — це засіб порятунку. Індивідуальне «я» виділилося, але не здатне реалізувати свою свободу; воно пригнічене тривогою, сумнівом, безсиллям. Особистість намагається знайти захист у «вторинних кайданах» — як можна було б назвати мазохістські зв’язки, — але ці спроби ніколи не бувають успішними. Поява індивідуального «я» невідворотна; свідомо індивід може почуватися впевненим так, наче «належить» до якогось цілого, але, по суті, залишається безсилим атомом, що страждає від поглинання свого «я». Він ніколи не зливається в одне ціле з тією силою, до якої пристав, між ними завжди залишається фундаментальна суперечність, а разом із тим і спонукання, хоч і неусвідомлене, подолати мазохістську залежність і стати вільним.
У чому сенс садистських спонукань? Знову ж таки, бажання заподіювати іншим людям біль і в цьому випадку не є головним. Усі різноманітні форми садизму, які ми можемо спостерігати, зводяться до одного основного прагнення: повністю опанувати іншу людину, перетворити її на безпорадний об’єкт своєї волі, стати її абсолютним володарем, її богом, робити з нею все, що заманеться. Її приниження і поневолення є засобами для досягнення цієї мети, але найрадикальніший спосіб проявити свою владу полягає в тому, щоб завдавати йому страждання, бо немає більшої влади над іншою людиною, ніж влада завдавати болю тому, хто не в змозі себе захистити. Насолода цілковитим пануванням над іншою людиною (чи іншою живою істотою) є самою сутністю садизму[103].
Схоже на те, що прагнення стати нічим не обмеженим володарем над іншою людиною є прямо протилежним до мазохістського прагнення, з чого постає загадка, як же ці дві тенденції можуть тісно переплітатися. Звичайно, з точки зору практичних наслідків бажання залежати від інших або страждати є протилежним до бажанням панувати або завдавати страждань іншим. Тим часом, з психологічної точки зору, обидві тенденції є наслідком однієї причини — нездатності терпіти ізоляцію та слабкість власного «я». Пропоную називати спільну мету садизму й мазохізму симбіозом. Симбіоз у психологічному сенсі є союзом одного індивідуального «я» з іншим «я» (або іншою силою за межами «я»), у якому кожна сторона втрачає цілісність свого «я», так що обидві стають повністю залежними одна від одної. Садист так само сильно потребує свого об’єкта, як і мазохіст — свого. В обох випадках руйнується цілісність «я» індивіда. В одному випадку я розчиняюсь у зовнішній силі — і мене більше немає. В іншому випадку я розростаюся за рахунок включення в себе іншої людини, набуваючи при цьому сили та впевненості, якої сам не мав. Прагнення до симбіозу з кимось іншим завжди зумовлюється нездатністю витримати самотність власного «я». З цього стає зрозуміло, чому мазохістські й садистські тенденції завжди пов’язані та змішані між собою. Хоча зовні вони здаються взаємовиключними, але в їх основі лежить та сама потреба. Люди не бувають тільки садистами чи суто мазохістами: між активною і пасивною сторонами симбіотичного комплексу існують постійні коливання, і часто буває важко визначити, яка з цих сторін діє у конкретний момент, проте в обох випадках індивідуальність і свобода втрачаються.
103
Маркіз де Сад дотримувався думки, що сенсом садизму є панування, зокрема в пасажі з