Ставлення авторитарного характеру до життя, уся його філософія визначається емоційними прагненнями. Авторитарний характер любить такі умови, що обмежують свободу людини, йому подобається підпорядковуватися долі. Те, як він визначає «долю», залежить від його соціального стану. Для солдата вона може означати волю або примху його начальника, якій він з радістю віддається. Для дрібного підприємця доля — це економічні закони. Кризи або процвітання не є для нього суспільними явищами, які він може змінити людською діяльністю, вони є проявами вищої сили, якій доводиться підкорятися. Для тих, хто перебуває на вершині піраміди, доля в принципі така сама. Різниця полягає лише в масштабі влади й сили, яким підкоряється індивід, а не в почутті залежності.
Не тільки сили, які безпосередньо визначають особисте життя людини, а й сили, від яких залежить життя взагалі, сприймаються як невблаганна доля. За волею долі відбуваються війни, за волею долі одна частина людства повинна керувати іншою. Саме доля диктує, що страждань у цьому світі ніколи не поменшає. Долю можна по-філософському раціоналізувати як «закон природи» чи «призначення людини», з релігійної точки зору — як «волю Господню»; з позиції етики — як «обов’язок»; але для авторитарного характеру це завжди якась вища зовнішня влада, з якою нічого не вдієш, їй можна тільки підкорятися. Авторитарний характер поклоняється минулому. Те, що було, буде вічно. Хотіти чогось, чого не було раніше, працювати в ім’я нового — це або злочин, або безглуздя. Диво творчості (а творчість завжди є дивом) недосяжне для обмеженого емоційного досвіду такої особистості.
Шляєрмахер визначив релігійне почуття як почуття абсолютної залежності, і це визначення взагалі підходить до будь-якого мазохістського почуття, але в релігійному почутті залежності особливу роль відіграє гріх. Концепція первородного гріха, що тяжіє над усіма наступними поколіннями, є характерним переживанням для авторитарної особистості. Моральне падіння, як і будь-яке інше падіння людини, стає долею, від якої не врятуватися. Будь-хто, хто згрішить бодай раз, навічно прикутий до свого гріха залізним ланцюгом. Наслідки вчинку людини можна пом’якшити каяттям, але воно ніколи не спокутує провину до кінця[104]. Слова з книжки пророка Ісаї: «Якщо будуть гріхи ваші, як багряне, — як сніг убілю» є прямою протилежністю до авторитарної філософії.
Спільною ознакою для всіх видів авторитарного мислення є переконання, що життя визначається силами, які лежать поза межами людського «я», за межами інтересів і бажань людини. Єдине можливе щастя полягає в підпорядкуванні цим силам. Безсилля людини є лейтмотивом мазохістської філософії. Один з ідеологічних батьків нацизму, Меллер ван дер Брук, дуже чітко висловив це відчуття: «Консерватор радше вірить у катастрофу, в безсилля людини уникнути її, у її необхідність — і в жахливе розчарування оптиміста»[105]. У записах Гітлера ми побачимо ще більше ілюстрацій проявів цього духу.
Авторитарній особистості може не бракувати активності, сміливості, віри, але ці риси мають для неї зовсім не той зміст, який вони мають для людини, що не прагне до підпорядкування. Активність авторитарного характеру ґрунтується на глибокому дослідженні безсилля, яке він намагається подолати. Активність у цьому сенсі означає дію в ім’я чогось більшого, ніж його власне «я». Вона можлива в ім’я Бога, минулого, обов’язку, природи, але ніколи — в ім’я майбутнього, в ім’я чогось такого, що ще не має сили, в ім’я власного життя. Авторитарна особистість набуває потенціалу діяти, лише спираючись на вищу силу. Ця сила — завжди незламна й незмінна. Для такої людини брак сили слугує безпомилковою ознакою провини й неповноцінності; якщо влада, в яку вона вірить, виявляє ознаки слабкості, то її любов і повага перетворюються на презирство та ненависть, їй бракує «наступальної сили», що дозволяє нападати на усталену владу, не віддавшись перед тим у рабство іншій, сильнішій владі.
104
Віктор Гюґо найяскравіше змалював ідею неможливості позбутися провини в образі Жавера в романі «Знедолені».
105
Moeller van der Bruck,