Мужність авторитарної особистості полягає в тому, щоб витримати все, що пошле їй доля або «вождь» як її втілення. Страждати й не нарікати — у цьому полягає найвища чеснота й заслуга такої людини, а не в тому, щоб спробувати припинити ці страждання чи принаймні зменшити їх. Не змінювати долю, а підкорятися їй — у цьому героїзм авторитарного характеру.
Він вірить владі, допоки ця влада сильна і може віддавати накази. Віра такої людини корениться кінець кінцем у її сумнівах і є спробою компенсувати їх. Вона не має віри, якщо під вірою ми розуміємо тверде переконання в здійсненності певної мети, яка наразі існує лише у вигляді можливості. Авторитарна філософія за своєю суттю є нігілістичною й релятивістською, попри видиму її активність, незважаючи на те, що вона часто й завзято заявляє про свою повну перемогу над релятивізмом. Походячи з крайнього розпачу, з цілковитої відсутності віри, ця філософія веде до нігілізму й заперечення життя[106].
В авторитарній філософії просто не існує поняття рівності. Людина з авторитарним характером може іноді скористатися словом рівність у звичайній розмові просто так або заради своєї вигоди, але для неї це слово не має жодного справжнього сенсу, оскільки стосується поняття, яке така людина не спроможна осмислити. Світ для неї складається з людей, що мають або не мають сили та влади, тобто з вищих і нижчих. На основі своїх садистсько-мазохістських поривів така людина відчуває лише панування чи підпорядкування, але не відчуває солідарності. Будь-які відмінності, незалежно від того, стосуються вони статі чи раси, для неї обов’язково є ознаками переваги або неповноцінності. Різниця, яка не мала б такого сенсу, для неї просто немислима.
Наведений опис садистсько-мазохістських прагнень та авторитарного характеру також стосується й екстремальніших форм безпорадності і, відповідно, екстремальніших форм втечі від неї шляхом симбіотичного зв’язку з об’єктом поклоніння або панування.
Хоча садистсько-мазохістські пориви дуже поширені, ми можемо розглядати як типово садистсько-мазохістські лише окремих індивідів або соціальні групи. М’якша форма залежності настільки поширена в нашому суспільстві, що її цілковита відсутність становить, мабуть, рідкісний виняток. Ця залежність не має небезпечних рис неприборканого садомазохізму, але вона настільки важлива, що не можна уникнути її розгляду.
Я маю на увазі людей, усе життя яких хоч і не явно, та все ж пов’язане з певною зовнішньою щодо них силою[107]. Нема нічого такого, чого б вони не робили, не відчували і не думали, що не мало б ніякого стосунку до цієї сили. Вони очікують на «її» захист, що «вона» подбає про них, і так само на цю силу вони й покладають відповідальність за наслідки своїх дій. Часто людина не усвідомлює існування такої залежності. Навіть якщо є невиразне розуміння самої залежності, зовнішня сила, від якої людина залежить, залишається неясною. Немає чіткого образу, який був би пов’язаний із цією силою. Головна її риса визначається функцією: вона має захищати індивіда, допомагати йому, розвивати його й завжди бути з ним поруч. Умовний «X», який має ці риси, може бути названий чарівним помічником. Зрозуміло, що часто «чарівний помічник» персоніфікований: це може бути Бог, або якийсь принцип, або реальна людина, наприклад хтось із батьків, чоловік, дружина чи начальник. Важливо зауважити, що коли реальні люди одержують роль «чарівного помічника», то їм приписуються магічні властивості; значення, якого набувають ці люди, є наслідком такої ролі. Процес персоніфікації «чарівного помічника» часто можна спостерігати в тому, що називається закоханістю. Людина з сильною потребою в чарівному помічникові прагне знайти його втілення з плоті й крові. З тих чи інших причин (а вони часто посилюються сексуальним бажанням) якась інша особа набуває чарівних рис, і людина перетворює таку особу на істоту, з якою відтепер вона пов’язана й від якої залежить усе її життя. Той факт, що ця друга особа часто також знаходить свого «чарівного помічника» у першій, нічого не змінює — це тільки допомагає посилити враження, ніби такі відносини є «справжньою любов’ю».
Потребу в «чарівному помічникові» можна досліджувати майже в експериментальних умовах за допомогою психоаналітичної процедури. Часто людина, яка проходить цю процедуру, розвиває глибоку прихильність до психоаналітика: тоді все її (його) життя, всі дії, думки й почуття пов’язуються з аналітиком. Свідомо чи несвідомо пацієнт запитує себе: чи втішився б він (аналітик) цим, був незадоволений тим, погодився б із цим, сварив би мене за те? У любовних відносинах сам факт вибору якоїсь людини вважається доказом, що його люблять як цілком певну особистість, просто тому, що це «він», проте в разі психоаналітичної процедури ця ілюзія швидко розвіюється. Різні люди розвивають абсолютно однакові почуття до найрізноманітніших психоаналітиків. Це ставлення схоже на любов, воно часто супроводжується статевим потягом; але у своїй основі це відносини з персоніфікованим «чарівним помічником». Звісно ж, цю роль психоаналітик може задовільно зіграти для людини, яка шукає собі такого помічника, але це саме зміг би зробити будь-хто інший, хто має певний авторитет: лікар, священик чи вчитель.
106
Раушнінг дає гарний опис нігілістичного характеру фашизму у своїй праці: Rauschning,