Не треба зайвий раз нагадувати, наскільки важливо не тільки усвідомити роль деструктивності й ворожості в динаміці соціального процесу, але й зрозуміти, за яких умов вони посилюються. Ми вже згадували ту ворожість, якою був охоплений середній клас у період Реформації і яка знайшла вираження в деяких релігійних доктринах протестантства, особливо в аскетичному дусі протестантства, в кальвіністському образі безжального Бога, який для власного задоволення засудив частину людей на вічні муки без будь-якої їхньої провини. Тоді, як і зараз, середній клас виявляв свою ворожість здебільшого під маскою морального обурення, яке раціоналізувало палку заздрість до тих, хто мав можливість насолоджуватися життям. Наразі руйнівні тенденції низів середнього класу стали важливим фактором розвитку нацизму, який апелював до цих тенденцій і використовував їх у боротьбі зі своїми ворогами. Серед нижчих прошарків середнього класу джерела деструктивності легко ідентифікуються як те, про що ми вже говорили: та сама ізоляція індивіда й придушення індивідуальної експансивності, які більше притаманні нижньому сегментові середнього класу, ніж класам над і під ним.
3. Конформність автомата[109]
За допомогою механізмів, які ми розглядаємо, індивід долає почуття своєї нікчемності порівняно зі значно потужнішим зовнішнім світом або за рахунок відмови від власної цілості, або за рахунок руйнування інших для того, щоб світ перестав йому загрожувати.
Іншими механізмами втечі є відмова від світу до такої міри, що світ втрачає свої загрозливі риси (цю картину ми спостерігаємо в деяких психотичних станах[110]), або в психологічному самозвеличенні до такої міри, що світ довкола людини стає малим порівняно з нею. Хоча ці механізми втечі є важливими для індивідуальної психології, вони становлять лише незначний інтерес у культурологічному сенсі. Саме тому я не буду їх тут обговорювати, а звернуся до ще одного механізму з найбільшим соціальним значенням.
Цей механізм є рятівним рішенням для більшості нормальних індивідів у сучасному суспільстві. Коротко кажучи, індивід перестає бути собою: він цілком засвоює тип особистості, який йому пропонують загальноприйняті культуральні патерни, і стає таким самим, як інші, і таким, яким вони хочуть його бачити. Відмінність між власним «я» і навколишнім світом зникає, а разом з цим і усвідомлений страх перед самотністю та безсиллям. Цей механізм можна порівняти із захисним забарвленням деяких тварин: вони здаються настільки схожими на своє довкілля, що їх практично не відрізниш від нього. Відмовившись від індивідуального «я» і перетворившись на автомат, подібний до мільйонів інших таких самих автоматів, самотність і тривожність більше не відчуваються. Однак за це доводиться платити велику ціну — це коштує особистості свого «я».
Припущення, що «нормальним» способом подолання самотності в нашому суспільстві є перетворення на автомат, суперечить одному з найпоширеніших у нашій культурі уявлень про людину. Від більшості з нас очікують, що ми є особистостями, здатними думати, відчувати й діяти, як нам заманеться. Звісно ж, це не тільки загальне сучасне уявлення про індивідуалізм, — кожен індивід щиро переконаний, що він — це «він» і що його думки, почуття та бажання насправді належать «йому». Хоча серед нас і трапляються справжні особистості, у більшості випадків таке переконання є ілюзією, до того ж ілюзією небезпечною, бо вона перешкоджає усуненню причин, що призвели до такого стану.
Тут ми маємо справу чи не з найголовнішою проблемою психології, яку можна пояснити за допомогою низки питань. Що таке «я»? Яка природа дій, що лише створюють ілюзію, наче вони є нашими власними? Що таке спонтанність? Що таке самобутній психічний акт? Нарешті, як усе це стосується свободи? У цьому розділі ми спробуємо показати, як почуття й думки можуть насаджуватися ззовні, але суб’єктивно сприйматися за власні, а також як почуття і думки можуть бути придушені й тим самим вилучені з особистого «я» людини. Обговорення порушених тут питань ми продовжимо в розділі «Свобода й демократія».
109
В оригіналі вжито слово
110
Н.S. Sullivan,