Почнімо наш розгляд з аналізу того сенсу, який вкладається в твердження: «я відчуваю», «я думаю», «я хочу». Коли ми говоримо «я думаю», це здається цілком зрозумілим та однозначним твердженням. Здається, що при цьому виникає лиш одне питання: чи правильно те, що я думаю, а не те, чи це я думаю. За допомогою одного експерименту можна довести, що це питання не настільки вже й дивне, як здається. Пропоную відвідати сеанс експериментального гіпнозу[111]. Ось суб’єкт А, якого гіпнотизер В занурює в гіпнотичний сон і навіює йому, що, прокинувшись, він захоче прочитати рукопис, який начебто приніс із собою, і що він не знайде його, і після цього вирішить, що інша людина, С, украла цей рукопис, і дуже розсердиться на С. Гіпнотизер також говорить йому, що він повинен забути про це навіювання. Слід додати, що наш А ніколи не відчував ані найменшої антипатії до С, і нагадаємо, що жодного рукопису в нього з собою не було.
Що ж відбувається? А прокидається і після нетривалої бесіди на якусь тему раптом заявляє: «До речі, це нагадує мені про щось, що я нещодавно записав у своєму рукописі. Я вам зараз зачитаю». Він починає шукати свій рукопис, не знаходить його, повертається до С і натякає, що він міг узяти той рукопис. С відповідає, що нічого не брав, що ніякого рукопису взагалі не бачив. Раптом А вибухає люттю і прямо звинувачує С у крадіжці рукопису. Потім він наводить аргументи, з яких випливає, що С — крадій. Він чув від когось, що його рукопис був украй потрібен С і той скористався моментом... і таке інше. Ми чуємо не тільки звинувачення на адресу С, але й цілу низку «раціоналізацій», що мають надати звинуваченням правдоподібного вигляду (звісно ж, усі вони помилкові й ніколи раніше не спали б на думку А).
Припустімо, що в цей момент до залу заходить інша особа. Вона не матиме жодних сумнівів у тому, що А говорить саме те, що думає й відчуває; єдине, що може запитати ця людина, чи справедливими є звинувачення А на адресу С, тобто чи відповідає зміст думок А реальним фактам. Проте ми, спостерігаючи все з самого початку, не будемо питати, наскільки справедливі ці звинувачення. Ми знаємо: проблема не в цьому, бо все, що зараз думає і відчуває А, не є його думками й почуттями, це чужорідні елементи, закладені в його голову іншою особою.
Людина, яка зайшла посеред експерименту, може дійти таких висновків: «Ось А, який чітко дає зрозуміти, що він насправді все це думає. Хто ж іще може краще знати, що саме він думає, і що немає кращого свідчення, ніж його власні твердження про те, що він відчуває. Ось інші люди, які стверджують, що його думки були йому нав’язані. Якщо чесно, то я не можу розібратися, хто тут каже правду. Напевно, все-таки вони, бо це двоє проти одного, тобто все вказує на те, що більшість має рацію». Ми ж бачили весь експеримент від початку й не маємо жодних сумнівів, і якби людина, що зайшла під час експерименту, була й під час самого сеансу гіпнозу, також не сумнівалася б. У цьому випадку вона знатиме наперед: подібні експерименти можна повторювати скільки завгодно разів з різними людьми й інакшим змістом навіювань. Гіпнотизер може навіяти, що сира картоплина — це чудовий ананас, і суб’єкт їстиме її, відчуваючи смак ананаса; або що він сліпий, і той насправді перестане бачити; або що суб’єкт вважає Землю пласкою, і той буде скажено доводити, що Земля таки пласка.
Про що свідчить цей гіпнотичний експеримент, а особливо — післягіпнотична ситуація? Він доводить: ми можемо мати думки, почуття, емоції і навіть відчуття, які суб’єктивно сприймаємо як наші, хоча насправді це не так, попри те, що ми справді все це відчуваємо, вони нав’язані нам ззовні, та, по суті, чужі нам і можуть не мати нічого спільного з тим, що ми насправді думаємо й відчуваємо.
Що ж показує наш експеримент із гіпнозом? (1) Суб’єкт хоче чогось, а саме — прочитати свій рукопис; (2) він щось думає, а саме — що С його взяв; (3) він відчуває щось — злість щодо С. Ми побачили, що при цьому всі три психічні акти (його вольовий імпульс, думки й почуття) не є його власними, не є результатом його власної психічної діяльності. Вони не виникли в ньому самому, а закладені в нього, і при цьому відчуваються так, наче є його власними. Він висловлює й цілу низку думок, які не були йому закладені під гіпнозом, а саме — всі ті «раціоналізації», якими він «пояснює» впевненість у тому, що С вкрав рукопис, є його власними думками лише у формальному сенсі. Попри те, що видається так, наче вони пояснюють його підозри, але ж ми знаємо: підозра з’явилася раніше і ця людина раціоналізує думки, віднайдені лише для того, щоб виправдати вже наявне відчуття. Це не підозра випливає з думок, а навпаки — думки з’являються постфактум.
111
Щодо проблеми гіпнозу див. перелік публікацій М.Г. Еріксона: М.Н. Erickson,