Для кожного, хто вміє тлумачити значення сновидінь, на цьому етапі вже зрозумілий і сенс сну, і значення асоціацій, які його супроводжують, хоча ми розповіли тільки частину і фактично нічого не сказали про структуру особистості цієї людини, про її минуле та сьогодення. Сон відкриває нам завісу перед його справжніми почуттями на тій вечірці. Він був стривоженим, боявся, що не зможе справити потрібного враження, сердився на кількох осіб, які, на його думку, не дуже дружньо до нього ставились і насміхалися з нього. Сновидіння показує, що його веселість була лише засобом приховати тривогу й роздратування і водночас угамувати тих, хто його дратував. Уся його веселість була маскою, а не щирим проявом, проте слугувала для прикриття того, що він справді відчував: страху й роздратування. Це все робило його невпевненим, він почувався шпигуном у ворожому таборі, якого можуть викрити будь-якої миті. Швидкоплинний вираз смутку та відчаю, який ми помітили на його обличчі, коли він уже йшов із вечірки, тепер отримує і підтвердження, і пояснення: в той момент обличчя виражало те, що він насправді відчував, хоча сам він цих почуттів не усвідомлював. Уві сні ці почуття проявилися виразно й драматично, хоч і не вказували відверто на тих людей, на кого справді були спрямовані.
Цей чоловік не невротик, не перебував під впливом гіпнозу, він, мабуть, цілком нормальний індивід, з тією ж тривогою і тим же прагненням до визнання, як і пересічні сучасні люди. Він не усвідомлював того факту, що його радість не була «його», бо він настільки звик мати саме ті відчуття, яких від нього очікують у певних ситуаціях, що лише як виняток міг би помітити у своїх почуттях щось «чуже».
Те, що стосується думок і почуттів, справедливе й щодо бажань[112]. Більшість людей переконані: якщо якась зовнішня сила їх відкрито не примушує, то ухвалені ними рішення — їхні, і якщо вони чогось хочуть, то це власні бажання. Тим часом таке уявлення про себе — одна з найбільших наших ілюзій. Значна частина наших бажань фактично навіяна нам ззовні; нам вдається переконати себе, що це ми вирішили, тоді як насправді ми підлаштовуємося під бажання оточення, бо нами керує страх ізоляції або навіть серйозніших небезпек, що загрожують нашому життю.
Коли в дітей питають, чи хочуть вони ходити до школи щодня, і вони відповідають «звісно ж хочу!», чи є ця відповідь правдивою? У більшості випадків явно ні. Дитина може хотіти піти до школи достатньо часто, але нерідко воліла б погратися або зайнятися чимось іншим. Якщо вона говорить «я хочу ходити до школи щодня», то, швидше за все, пригнічує своє небажання. Вона відчуває, що від неї очікують бажання ходити до школи щодня, і цього було достатньо, щоб не дати їй відчути, що вона це робить тільки з обов’язку. Можливо, дитина була б щасливішою, якби змогла усвідомити: іноді їй справді хочеться до школи, але іноді вона йде туди тільки тому, що їй треба це робити. Однак тиск почуття обов’язку достатньо сильний, щоб викликати в дитини відчуття, ніби вона хоче того, чого очікують від неї.
Зазвичай передбачається, що люди одружуються за бажанням. Певна річ, бувають випадки, коли люди свідомо одружуються з почуття обов’язку або якщо вони вимушені це зробити. Бувають й інші випадки, коли людина одружується тому, що насправді «вона» цього хоче. Проте існує чимало випадків, коли чоловік (чи жінка, тут не має значення) свідомо вважає, що хоче одружитися з конкретною особою, але насправді він просто потрапив до такого перебігу подій, які неминуче ведуть його до шлюбу й не залишають жодної іншої можливості. Протягом місяців, що ведуть до весілля, він твердо переконаний, що хоче одружитись, і перший, хоч і трохи запізнілий, натяк на те, що це, можливо, не зовсім так, з являється тільки в день весілля: його раптом охоплює панічне бажання втекти. Якщо він людина «розсудлива», то це почуття триває лише лічені хвилини, і на питання, чи справді він хоче одружитися, він із непохитною впевненістю скаже, що саме цього й прагне.
Ми могли б навести масу прикладів із повсякденного життя, коли людям здається, ніби це вони ухвалюють рішення, ніби це вони хочуть чогось, та насправді піддаються внутрішньому або зовнішньому тиску «необхідності» бажати саме того, що їм доводиться робити. Насправді, спостерігаючи за феноменом ухвалення людьми своїх рішень, просто дивуєшся, наскільки вони помиляються, коли приймають результат підпорядкування звичаям та умовностям, обов’язку або простому тиску за «власне» рішення. Майже починає здаватися, що «власне» рішення — достатньо рідкісне явище в суспільстві, хоча індивідуальне рішення вважається наріжним каменем нашого суспільства.
112
Тут в оригіналі вжито